Жила на світі мама-кенгуру, і був у неї непосидючий синочок. Варто було матері відвернутися пощипати травички, як малюк тікав, і їй доводилося довго його шукати.
Одного разу кенгуру залишила сина в примітному місці, а сама вирішила поласувати соковитою зеленню. Трава була смачна, і мати-кенгуру з задоволенням її щипала.
Раптом бачить – через галявину ледь іде старий-престарий вомбат. Повільно йде через галявину і розмовляє сам з собою – жаліється на хвороби, на те, що нікому він тепер не потрібен і що всім байдуже, живий він чи помер.
Жаліслива кенгуру запитала старого вомбата, чи не може вона чимось йому допомогти.
Вомбат попросив допомогти йому дійти до місця де росте соковита і солодка трави.
Кенгуру в кілька стрибків наблизилася до нього, сліпий старий вомбат вхопився за її хвіст і пішов слідом. Вона підвела його до соковитої трави і помчала до свого дитинчати. Але кенгуреняти на місці не було.
Багато часу витратила мама-кенгуру на пошуки сина, а коли, нарешті, знайшла його, підхопила передніми лапами і пострибала на галявину, де старий вомбат міцно спав після смачного обіду.
І тут мати-кенгуру помітила, що з лісу крадькома виходить мисливець і тримає напоготові спис – зараз метне його в сплячого вомбата. Кинула кенгуру сина в кущі і пострибала ще швидше.
Мисливець помітив кенгуру і поспішно зник в лісі – для людей його племені кенгуру була священною твариною, він не смів вбити її.
Як тільки небезпека минула, кенгуру попрямувала до вомбата, але його вже не було на галявині.
Старий вомбат виявляється був зовсім не вомбатом, а духом, який прийняв такий вигляд, щоб дізнатися, хто з живих істот самий добрий і чуйний.
Дух був добрий і подумав, що непогано було б віддячити матері кенгуру за те, що вона намагалася врятувати його від смерті, коли мисливець мав намір кинути в нього спис. Адже вона ризикувала життям!
І тут добрий дух побачив сумку, яка лежала неподалік. Духи трави вміло сплели її. Він згадав про непосидюче кенгуреня і про те, скільки клопоту завдає малюк своїй дбайливій матері, і тут же доручив одному зі своїх синів розшукати матір-кенгуру, віддати їй сумку і сказати, щоб вона міцно прив’язала її до живота.
Син доброго духа все так і зробив. І мати-кенгуру слухняно виконала наказ духа. Вона прив’язала сумку ліаною і в ту ж мить відчула, як сумка приросла до живота, стала частиною її тіла і покрилася зовні і зсередини шерстю.
Мати-кенгуру зрозуміла, який цінний подарунок вона отримала від доброго духа, і тут же почала навчати свою дитину користуватися новою затишною колискою – спати і бавитися в покритому хутром притулку.
Коли кенгуреня підросло і зміцніло, воно навчилося вистрибувати з сумки головою вперед. А мати робила сумку то більшою, то меншою. Тепер дитинча завжди було разом з матір’ю.
А коли вороги починали переслідувати кенгуру, вона мчала до лісу велетенськими стрибками, вихоплювала передніми лапами кенгуреня з сумки і кидала його в гущавину, подалі від себе. А сама мчала далі і вела за собою переслідувачів, щоб врятувати малюка.
Про чудовий подарунок доброго духа незабаром дізналися родичі кенгуру, а потім і інші тварини: воллебі, щурячі кенгуру, вомбати, опосуми, коали і навіть єхидни.
Кенгуру впросила доброго духа дати тваринам сумки, в яких вони могли б вирощувати і виховувати своїх дітей. А він попросив духів трави виткати сумки для всіх великих і малих родичів матері-кенгуру, а потім і для інших тварин.
З тих пір так і повелося: коли народяться дитинчата – дівчатка їх матері дарують їм сумки, без яких ніхто з них на австралійській землі обійтися вже не може.
