Сидів якось зайчик під кущем, а повз нього йшла череда овець. Попереду – козел. Затремтів зайчик:
– О-о, які ж у козла роги страшні…
Отару гнав пастух на рудому коні. Побачив заєць коня, ще дужче затремтів:
– О-о, які ж у коня копита міцні…
За отарою бігли вівчарки.
– О-о, які ж у собак ікла жахливі!!!
Заплакав заєць:
– А в мене немає ні іклів, ні копит, ні рогів… Як тепер жити? Будь-хто мене може образити… Що робити?!
Почула його мишка і каже:
– Іди до старої мудрої тітоньки борсучихи, попроси в неї розуму хоч трошки, він тебе й врятує.
Прийшов заєць, поплакався… А тітонька й каже:
– Розуму просиш? Спочатку принеси мені живу білку, тоді й поговоримо.
– Та як же я її спіймаю? Білки по деревах стрибають, а я по землі… – заплакав заєць.
– А це вже твій клопіт.
Пішов заєць до лісу. Раптом – геп! Горіхова шкаралупка зайця по голові вдарила. Геп! Геп! Іще, іще…
Подивився заєць вгору – бачить, білка горіхи гризе та в нього шкаралупки кидає.
Зітхнув зайчик, задумався… Подумав-подумав, узяв мішок і побіг до річки. Набрав дрібних круглих камінчиків…
Поклав мішок собі на плечі й пішов. Іде лісом, а камінчики один об одного труться, постукують.
Аж тут білка:
– Зайчику, а що в тебе в мішку?
– Горішки, стиглі, смачні!
– Пригости мене.
– Я по деревах лазити не вмію, – каже заєць, – іди ти сюди.
Білка зіскочила на землю, сунулася в мішок, а зайчик одразу ж зав’язав мотузку…
… закинув мішок на плечі й пішов до борсучихи.
– Тітонько борсучиха, я приніс вам живу білочку. Ви обіцяли дати мені за це свого розуму хоч трішечки.
– Добре, але принеси мені два пера з орлиного крила. Тоді поговоримо.
Зайчик знову в сльози.
– Тітонько, адже орел вище за всіх птахів літає, а я не те що літати, я й стрибати як слід ще не вмію. Як же я пір’я здобуду?
– А це вже твій клопіт…
Вийшов заєць у степ, глянув угору, високо в небі літає могутній орел. Як його дістанеш?
Подумав-подумав заєць, а тоді впав на землю, наче він мертвий. Мишка побачила й закричала:
– Гей, ви! Усі, хто бігає, плаває, літає! Ідіть, пливіть, летіть сюди! Будемо зайця хоронити!
Прибігли, припливли, прилетіли звірі, риби, птахи… І орел теж не втерпів, спустився.
А заєць як підскочить! Вихопив два пера з орлиного крила і мерщій тікати!
– Ось, тітонько, я добув два пера з орлиного крила! Тепер дайте мені хоч трошки розуму.
– Спочатку виконай моє третє завдання: висмикни у змії отруйні зуби.
– Як же я полізу змії в пащу? Адже вона мене проковтне. – Задумався бідний зайчик, мало в дерево головою не вдарився. Подивився, а по стовбуру смола жовтими краплями тече.
Набрав заєць смоли, зліпив з неї пташку. Зібрав пташине пір’ячко і наліпив його на смоляну пташку.
Поставив заєць пташку біля дупла, де змія спала, а сам сховався.
Виповзла змія з дупла, роззявила пащу і встромила в смоляну пташку свої отруйні зуби. Загрузли зуби в смолі… Ні проковтнути, ні виплюнути!
Тут заєць вискочив і каже:
– Я можу вам допомогти, шановна. Тільки доведеться видерти отруйні зуби з вашої пащі!
Прийшов заєць до борсучихи.
– Ось вам, тітонько, отруйні зуби з пащі змії. Чи дасте ви мені тепер вашого розуму хоч трішки?!
– А навіщо тобі чужий розум, синку? Адже ти свого розуму набрався, таким розумним став. Своїм розумом тепер і проживеш.
Зрадів заєць: сама тітонька борсучиха сказала, що він вже великим і розумним став!
А тут і зима прийшла… Вийшов зайчик погуляти, раптом де не взявсь – мисливський собака: гав-гав-гав. Зайченятко бігти, а собака за ним!
Що робити? Як врятуватися? Здогадався заєць: треба свій слід сплутати! Побіг по колу, потім стрибнув убік, ще стрибок, і знову в бік. А тепер по своєму ж сліду, тільки у зворотний бік…
А собака як біг прямо, так і біжить. Але що ж це таке? Зайця немає, і сліду немає?
А заєць сидить під кущем і сміється:
– Немає в мене ні копит, ні пазурів, ні іклів, а все ж таки я від собаки врятувався!
З того часу, як зайчик розумним став, усі зайці від ворогів так рятуються – плутають свій слід. Подивіться на сліди: бачите, які заплутані.