Горобець у давній незгоді із Синичкою. Колись він ухопив хлібну шкоринку, що її залишила для Синички на пеньку Дівчинка.
— Хіба мало довкола їжі? — хизувався знахідкою. — Надворі ж літо.
Синичка дуже хотіла покуштувати ту шкоринку. Вона народилась і виросла в лісі, тому знала на смак лише жучків і павучків. Адже не раз доводилось їй своїм дзьобиком-шилом рятувати від них дерева. Та як не просила Синичка Горобця поділитися шкоринкою, він не дав їй ані крихти. Тому і погнівались.
І хоч жили на сусідніх деревах, про злагоду не мали й гадки. Кожен день будили криком. Першим , звичайно, починав зухвалий Горобець.
— Гей ти, зелена, з жовто-синім капелюшком! — репетував. — Ти схожа на папугу!
— А ти іди стрибати у калюжу до жаб! — поспішала відповісти Синиця.
Горобчик дуже сердився. А Синичка хутенько тікала в хатку і затуляла вхід тоненьким і пружним хвостиком. Горобець щосили смикав Синицю за хвіст, проте злість забирала у нього всі сили, і він не міг поцупити з того хвоста жодної пір’їни.
— Цвінь-цвірінь! — гвалтував Горобець так голосно, що навіть Ворони затуляли вуха.
Синичка ж відповідала йому із хатки мелодійним ті-ті-та, ті-ті-га.
У неладах і сварках минали дні. Тим часом зелений ліс став жовтим, а далі і зовсім погубив листя.
Якось Синичка прокинулась вдосвіта і сумно заспівала. На її пісню впала перша сніжинка. А вдень дерева взулися у зиму, накинули на свої гілки білосніжні кожухи і задрімали.
Зима принесла пташкам багато клопоту. Пожовклі листочки і трава були заховані під сніжним покривалом. І ялинки зі смачними шишечками — у грубій холодній хустині.
— Ой, як хочеться їсти! — озирався Горобець довкола.
Він уже не шукав Синичку, та й Синиця забулась сердитись.
Одного разу принесла вона звідкись у дзьобику шматок сала. Вмостилася на гілці і вже хотіла їсти, та її зупинили сумні очі Горобця. Він був дуже голодний і безсилий, але не смів просити Синичку поділитися з ним: пам’ятав, як образив її колись. Синичці стало дуже шкода Горобця. Вона перелетіла на його дерево і, спираючись на свій тонкий хвіст, дісталась до маленького гніздечка.
— Горобчику, — поторсала Горобця за крильце, — Дівчинка дала шматок сала, щоб ми поїли. Вона прохала і тебе навідуватись до годівниці.
— Дякую, — несміло дзьобнув Горобець сало.
— Пробач мені, — винувато схилив голівку.
— Я давно на тебе не гніваюсь, — дзьобала і собі знахідку Синичка.
— Правда?! — сплеснув крильцями Горобець.
Синичка у відповідь роздула сміхом білі щічки. А потім вони разом полетіли до Дівчинки за хлібною шкоринкою.
