Жив Поганий цар. Мав він трьох дочок. Хотів знати, як його дочки люблять, тому покликав дівчат до себе:
— Котра з вас як мене любить? Старша каже:
— Няньку, я вас люблю так, як вино. Каже середуща:
— Няньку, я вас люблю, як хліб. Каже наймолодша:
— Няньку, я вас люблю так, як сіль.
Розсердився цар на молодшу доньку, прогнав її з дому. Бідолашна дівчина пішла, плачучи, лісами, полями, пустелями.
Ходить по світу, немає, небога, де голову прихилити. Зустріла раз вона стару жінку.
— Чого ти, дівчино, так гірко плачеш?
— Як мені, бабусю, не плакати, коли було нас три у нянька, а мене він прогнав.
— Та чому тебе прогнав?
Розповіла дівчина, як старий цар покликав їх до себе, як питав їх і як вона сказала.
— Не плач, не журися! Йди до мого брата! Будеш у нього добре жити.
— А як я його знайду?
— А так. Підеш до лісу, побачиш велике озеро, коло озера — хата, в хаті мій брат.
Пішла дівчина до лісу. Справді, знайшла велике озеро, коло озера красну хату. На дворі побачила чоловіка.
— Чи ви мене не взяли б до себе служити?
— А чому ні? Служницю мені треба… Так дівчина залишилася в лісі.
Одного разу дівчина на поточну прала білизну. І якось непомітно загубила з пальця дорогий перстень. Та до озера ходив купатися царський син, побачив він перстень — вода його принесла, — підняв і думає собі:
«А чий він може бути? Хто його мав на руці?»
Зайшов царський син до хати в лісі. Дивиться, а тут сидить засмучена красна дівчина.
— Чого ти, дівчино, така сумна? — питає.
— Та як мені не сумувати, коли я загубила перстень? Царський син вийняв жуковину і показав дівчині.
— Ой, перстень мій! — скрикнула радісно дівчина. Парубок дівчині надів перстень на палець, посміхнувся до неї привітно і промовив:
— Ходи зі мною! Ти моя суджена.
Дівчина хоче йти, бо парубок теж красний, а господар каже:
— Чекай, я тобі за добру службу мушу віддячитися. Поклали слуги на віз багато добра і запрягли до воза коней.
Повінчалися молоді й покликали на гостину велику громаду людей. Прийшов на гостину і Поганий цар.
Відданиця наказала куховаркам наготувати всіляких варений і печенин, та щоб нічого не було посолене. Посолену страву подали Поганому цареві.
— Що таке? Чому тут нема солі? — розсердився Поганий цар, кинув ложкою і пішов з-за столу.
Відданиця підійшла до батька й каже:
— Світлий цар! Ви не любите несолену страву? А чи пам’ятаєте, як ви свою молодшу доньку прогнали з дому за те, що вона вам сказала: «Няньку, я вас люблю так, як сіль».
Цар впізнав свою доньку тільки тепер. Він розцілував її і почав просити, щоб вернулася додому.
Летів через високі гори сірий горобець, а цій казці — кінець.
