Маленький їжачок Тимко дуже любив денний ліс, але боявся темряви. Одного вечора йому довелося вийти на нічну стежку, щоб знайти свою загублену синю рукавичку. На цій прогулянці Тимко зрозумів, що ніч не така страшна, якщо поруч друзі, світлячки й трішечки сміливості.
У теплому лісі, за ягідною галявиною, жив маленький їжачок Тимко. Його будиночок ховався під корінням старої липи, де пахло сухим листям, м’ятою і маминим яблучним пирогом.
Удень Тимко був найспритнішим їжачком на всій стежці. Він умів знаходити найсолодші суниці, рахувати сонячні плями на моху і кататися з маленького пагорба так швидко, що навіть білочка Рудя плескала лапками від захвату.
Але щойно сонце починало ховатися за соснами, Тимко ставав зовсім іншим.
Він притискав лапки до животика, дивився у віконце і тихенько питав:
— Мамо, а темрява вже прийшла?
Мама-їжачиха лагідно всміхалася.
— Прийшла ніч, Тимку. Вона не зла. Просто вдягла ліс у синю ковдру.
Та Тимко не дуже в це вірив. У темряві кущі здавалися йому великими волохатими звірами, гілки — довгими пальцями, а звичайний пеньок біля стежки — страшним велетнем у капелюсі.
Найбільше Тимко любив свій маленький ліхтарик у формі жолудя. Він світив теплим жовтим світлом і висів над його ліжечком.
— З ним мені не страшно, — казав їжачок і загортався в ковдру до самого носика.
Одного дня у лісі було справжнє свято. Зайчик Лапко влаштував на галявині День малинових пиріжків. Усі друзі принесли щось смачне: білочка Рудя — горіхове печиво, борсучок Семко — чай із липи, а Тимко — кошик яблук і дві сині рукавички, бо вітер був прохолодний.
Друзі гралися, сміялися і будували з шишок високу вежу. Тимко так захопився, що не помітив, як одна його синя рукавичка впала біля старого пенька.
Сонце повільно скотилося за дерева. Небо стало фіолетовим, а між гілками з’явилася перша зірка.
— Час додому, — сказала мама-їжачиха.
Тимко махнув друзям лапкою і побіг стежкою до липи. Уже вдома він зняв одну рукавичку, потім пошукав другу — і завмер.
Другої не було.
— Мамо! — вигукнув Тимко. — Я загубив синю рукавичку!
— Мабуть, вона залишилася на галявині, — сказала мама. — Підемо зранку й пошукаємо.
Тимко сів на килимок і опустив носик.
Це була не просто рукавичка. Її зв’язала бабуся. На ній був маленький жовтий місяць, вишитий нитками. Тимко завжди казав, що це його кишенькове нічне сонечко.
— А якщо до ранку її занесе листям? — прошепотів він. — А якщо хтось подумає, що вона нічия?
Мама подивилася у вікно. Над лісом уже висів справжній місяць.
— Ми можемо піти зараз, але тільки якщо ти готовий. Я буду поруч.
Тимко ковтнув повітря.
Йому дуже не хотілося виходити в темряву. Але ще більше не хотілося залишити рукавичку саму на холодній галявині.
— Я… спробую, — тихо сказав він.
Мама дала йому маленький жолудевий ліхтарик.
— Ніч велика лише здалеку. Коли йдеш крок за кроком, вона стає стежкою.
Тимко не зовсім зрозумів ці слова, але міцно взяв ліхтарик і вийшов з дому.
Ліс уночі був зовсім не такий, як удень. Він не шумів голосно, не шелестів весело, не пахнув сонцем. Він дихав повільно й тихо.
Десь угорі ухнула сова.
Тимко підскочив так, що мало не впустив ліхтарик.
— Це просто пані Сова бажає доброго вечора, — сказала мама.
— Дуже голосно бажає, — буркнув Тимко і зробив ще один крок.
Біля першого куща він зупинився.
У темряві кущ був схожий на великого звіра з розчепіреними вухами.
— Мамо, він дивиться на мене.
Мама піднесла ліхтарик ближче.
Світло торкнулося гілочок, і Тимко побачив звичайний шипшиновий кущ. На ньому висіли червоні ягоди, а одна гілочка смішно стирчала вбік, ніби вуса.
— Це не звір, — здивувався Тимко. — Це наш кущ біля повороту.
— Уночі речі люблять гратися в переодягання, — сказала мама. — А світло допомагає впізнати їх.
Вони пішли далі.
На стежці лежала довга чорна тінь. Тимко завмер.
— Це змія?
— Подивимось разом.
Мама нахилила ліхтарик. Тінь виявилася просто сухою гілкою.
Тимко обережно торкнувся її лапкою.
— Вона навіть не ворушиться.
— Бо це гілка, — усміхнулася мама.
Їжачок трохи розправив плечі.
Він ішов повільно, але вже не ховався за маму після кожного шелесту. У лісі з’являлися маленькі вогники. Один спалахнув біля папороті, другий — над мохом, третій — просто перед носом Тимка.
— Ой! — вигукнув він. — Зірочка впала!
Вогник похитався і полетів угору.
— Це світлячок, — сказала мама. — У нього теж є маленький ліхтарик.
Світлячок зробив коло над Тимком, ніби вітався.
— Добрий вечір, — несміливо сказав їжачок.
Раптом із-за дерева вискочив зайчик Лапко. У лапах він тримав справжній ліхтар.
— Тимку! Я побачив ваші вогники з віконця. Ви щось шукаєте?
— Мою синю рукавичку, — відповів Тимко. — Я залишив її на галявині.
— Тоді я з вами! — сказав Лапко. — У мене довгі вуха. Я чую, де шелестить листя.
Зверху почулося шарудіння, і на гілку стрибнула білочка Рудя.
— А в мене гострі очі, — сказала вона. — Я бачу навіть горішок у траві.
Тимко хотів сказати, що ніч усе одно страшна, але слова не вийшли. Бо поруч уже були мама, зайчик, білочка і кілька світлячків, які летіли попереду, наче маленькі лісові зірки.
Вони дійшли до старого пенька. Удень він був зовсім звичайний, але вночі знову здавався Тимкові велетнем у капелюсі.
Їжачок зупинився.
— Я не піду ближче.
— А давай подивимось, що це за велетень, — запропонував Лапко.
Він підняв ліхтар вище. Рудя стрибнула на гілку й освітила пеньок згори світлячками. Мама поставила жолудевий ліхтарик біля коріння.
Пеньок став пеньком.
На ньому лежав сухий листок, схожий на капелюх. А поруч, під листком, виднілося щось синє.
— Рукавичка! — радісно пискнув Тимко.
Він підбіг, витягнув свою рукавичку й притиснув до грудей.
На ній трохи налипла земля, але жовтий вишитий місяць світився так само лагідно.
— Бачите? — сказала Рудя. — Ніч нічого не вкрала. Вона просто потримала твою рукавичку до твого повернення.
Тимко засміявся. Йому раптом стало не страшно стояти біля пенька. Навіть темні дерева вже не здавалися чужими. Вони були тими самими деревами, тільки тихішими.
Дорогою додому Тимко помічав усе, чого раніше не бачив. Як місяць малює срібну доріжку на листі. Як квітка закриває пелюстки, ніби вкладається спати. Як вітер тихо колише траву, щоб лісу снилися добрі сни.
— Мамо, — сказав Тимко, — темрява не зовсім темна.
— Авжеж, — відповіла мама. — У ній багато маленького світла. Просто його треба помічати.
Біля будиночка під липою друзі зупинилися.
— Завтра я принесу тобі пиріжок за сміливість, — сказав Лапко.
— А я подарую горішок, — додала Рудя. — Він не допомагає від темряви, зате дуже смачний.
Тимко засміявся.
— Дякую. Але знаєте що? Наступного вечора я хочу сам вийти на ґанок і подивитися на світлячків.
Мама ніжно торкнулася його носика.
— Це гарний початок.
Тієї ночі Тимко ліг у ліжечко, повісив жолудевий ліхтарик над подушкою і поклав синю рукавичку поруч.
Він уже не просив залишити світло яскравішим. Тільки трохи відкрив віконце, щоб бачити місяць між гілками.
За вікном проплив один світлячок. Потім другий.
Тимко тихенько помахав їм лапкою.
— Добраніч, нічні ліхтарики, — прошепотів він.
І вперше темрява здалася йому не страшною, а м’якою, тихою і дуже-дуже доброю.
