Щовечора Їжачок приходив до Ведмедика в гості рахувати зірки.
Вони сідали на колоду та, посьорбуючи чай, дивилися на зоряне небо.
Воно висіло над дахом, одразу за димарем.
Праворуч від димаря були Ведмедикові зірки, а ліворуч – Їжачкові.
Спочатку Їжачок йшов полем, де його оточила зграйка нічних метеликів, потім зайшов у сосновий ліс.
А коли вийшов, за ним вже крався Пугач, розчепіривши крила.
Та Їжачок його не помітив.
Він ніс Ведмедикові малинове варення та дивився в небо.
“Зірка!” — раптом зупинився Їжачок.
Пугач ледь не налетів на нього і теж втупився в небо.
“І в калюжі Зірка…” — сам до себе мовив Їжачок, побачивши її відображення.
Пугач теж нахилився над калюжею, але нічого, крім себе не побачив, та розсердившись, розплюскав своєю мохнатою лапою воду.
А Їжачок вже дивився в темну стару криницю.
“Угу!” — гукнув Їжачок.
“Угу-у-у!” — загула у відповідь стара криниця.
Їжачок зістрибнув на землю та на ходу знову гукнув, наче кинув камінця: “У-гу!”.
І Пугач, проходячи повз криницю, теж гукнув: “Угу!..” та зупинився, здивований.
Криниця йому також відповіла: “Угу-у-у-у-у!”.
Пугач здерся на край криниці та знову гукнув: “Угу!”.
А криниця у відповідь: “Угу-у-у-у-у-у-у…”.
Пугач захихотів, і вони загукали разом, прислухаючись один до одного — Пугач та стара криниця.
А Їжачок зі своєю торбинкою вже дріботів далі, сам до себе розмовляючи ніби з Ведмедиком:
“Я йому скажу: “Я тобі малинове варення приніс”.
А він мені скаже: “От і самовар прохолов, треба б гілочок підкласти… цих… ну як їх… ялівцевих!”
А я йому скажу… а я йому скажу… а я йо-му ска-жу…”.
Та раптом застиг.
Одразу перед ним з туману випливла біла Конячка.
“Цікаво, — подумав Їжачок, — якщо Конячка ляже спати, вона захлинеться в тумані?”
І він став повільно спускатися з гори, щоб потрапити в туман та подивитися, як там всередині.
“Нічого не видно. Навить лапи не видно”.
“Коня-а-ачка!” — погукав Їжачок.
Але Конячка нічого не відповіла.
І раптом на Їжачка впав сухий Листок.
Їжачок з переляку закрив очі лапками… а коли визирнув… з під Листка, таємниче похитуючи своїм будиночком, відплив у туман Равлик…
Їжачок боязко підняв сухий Листок…
І зовсім поруч почув дихання:
“А-ха, а-ха!” — здіймаючи боки, і роздуваючись до неба, дихав Слон. Чи то був не Слон?
Їжачок обережно поклав Листок на місце і, задкуючи, навшпиньки, пішов у туман.
А з туману визирнула велика добра голова Конячки. Голова смачно попирхувала і хрумкала травою.
“Фр-р-р!” — зітхнула кінська голова, і сухий Листок, наче живий, піднявся та відповз убік.
Десь удалині задзвеніло й раптом — “В-з-з-з!” — над головою Їжачка пролетів та миттєво зник Кажан.
Їжачок навіть не встиг злякатися, а навколо нього затріпотіла, засріблилася легка зграйка Нічних Метеликів.
“Хе-хе-хе-хе-хе!” — передражнив їх Їжачок і навіть побіг за ними, підстрибнув, замахав лапками, уявляючи себе Нічним Метеликом, та раптом завмер, притискаючи торбинку…
З туману, наче з віконця, визирнув Пугач, гухнув: “Угу! У-гу-гу-гу-гу-гу!..” та розчинився в тумані.
“Псих”, — подумав Їжачок, підняв суху палицю та, обмацуючи нею туман, рушив уперед.
Палиця, як сліпа, блукала в темряві, доки не вперлася в щось тверде.
“Тук-тук!” — постукав Їжачок.
Поклав торбинку та, перебираючи по палиці лапками, побачив перед собою дерево з величезним дуплом.
“Е-ге!” — обережно подув у дупло Їжачок.
“У-у-у-у!” — загуло дерево. Їжачок позадкував і раптом згадав про торбинку.
Він побіг назад, оббіг дерево, крутнувся на місці… торбинки не було. Дерево повільно затягло туманом. Їжачок лишився сам.
“Ї-і-жа-а-чо-о-о-о-к!” — наче з краю землі долинув чийсь голос.
Туман згущувався навколо Їжачка.
Їжачок зірвав травинку, на якій сидів Світлячок, та, високо піднявши її над головою, наче зі свічкою, нахиляючись та вдивляючись собі під ноги, пішов у тумані.
Дерева, як щогли, танули у млі. Світлячок — маленький зелений вогник — ледве-ледве жевріючи, похитувався в тумані, освітлюючи шлях.
Але й він впав у траву та згас. Стало зовсім темно.
