Каченята Біллі, Віллі та Діллі були у нестямі від радості.
Дядечко Дональд віз їх на щорічний зліт юних бабаків у горах. Після довгої дороги вони нарешті опинилися на місці. Всюди метушилися інші учасники. Вони ставили намети та розводили багаття. Діти поспішили приєднатися до них.
— Я пам’ятаю це місце, — сказав дядько. — Ми стояли тут табором, коли я був Юним Бабаком!
— Ти ніколи не говорив, що був Юним Бабаком!
Дональд гордо посміхнувся і сказав:
— Ще яким! Я був найкращим! Ніхто не знав стільки про виживання в дикій природі, скільки я!
У цей момент з’явився вожатий Юних Бабаків Містер Дрейк. Він закликав усіх до порядку та привітав присутніх. Потім він оголосив завдання дня – “Велике змагання Слідопитів”. Той, хто знайде і розпізнає найбільше звіриних слідів – стане переможцем.
Дональд із задоволенням послухав би про змагання, але йому заважав собака Лапо. Здоров’як Лапо завжди був голодний, а з кишені дядечка так смачно пахло сендвічем! Почувши їжу, пес ніколи не здавався.
Він завжди добивався свого.
— Лапо, припини! — крикнув на нього Дональд. — Візьми себе в руки!
Містер Дрейк зупинився і глянув на дядька.
— Цей голос… – сказав він. — Я ніколи не забуду його!
— Ти ж Дональд Дак, га? Та сама набридлива качка? Дивно, як ти взагалі дістався сюди. Ти ж найгірший із усіх Юних Бабаків!
— Найгірший?! – здивовано пробурмотів Віллі. — Але дядько сказав, що він був найкращим!
— Якщо ваш дядько і був у чомусь найкращим, хлопці, то це у вмінні загубитись у лісі. Якось він відійшов за дровами за сусідній кущ, і ми шукали його чотири дні. А ще його якось попросили розвести багаття, і він спалив шість наметів. Або ось…
— Але… та… і зовсім я не губився! — обірвав його Дак. — Мені просто захотілося подихати свіжим повітрям! Я весь час знав, що я де… десь у лісі. А щодо тих наметів… Я просто вирішив розвести вогонь ближче, щоб хлопці не замерзли. Вночі було дуже холодно!
— Гаразд, — подумав Дональд. — Я покажу цим хвалькам, що я розумніший за всіх! Я проведу для них таке тренування, якого вони ніколи не забудуть.
Дядько обдурив Біллі, Віллі та Діллі. Він зробив вигляд, що їде додому, а сам сховався в кущах і почав спостерігати, як його племінники вишукують на землі сліди тварин. За ними бігав пес Лапо, якого, втім, більше слідів, цікавили метелики.
Справи у хлопців йшли добре. Дуже швидко вони знайшли аж три сліди і за допомогою «Енциклопедії Юних Бабаків» дізналися кому вони належать.
— Це слід кролика, — сказав Біллі.
—Це їжака, – додав Віллі.
— А це фазана, — хихикнув Діллі, звірившись із книгою.
Але завдання «Великого змагання Слідопитів» полягало в тому, щоб знайти і розпізнати якомога більше слідів тварин, тому розслаблятися було рано. Хлопці продовжили пошуки і незабаром натрапили на дуже дивний слід.
— Нічого собі! — свиснув Діллі. — Очам своїм не вірю! Схоже на сліди якогось гігантського птаха! Цікаво, що це за птах такий? Він, мабуть, дуже рідкісний, якщо його немає навіть у нашій енциклопедії.
Біллі ще раз звірився з книгою.
— Тут написано, що найбільший птах у світі — це страус. Але його сліди значно менші! — сказав він.
А тим часом у лісі неподалік їх дядечко Дональд тримався за живіт від сміху.
— Ха, ха! Мені їх навіть шкода! Їм ніколи не здогадатися, що то за птах!
На ногах він мав дивні ходулі. До них він прикріпив гілки, що нагадували великі пташині лапи.
Дядечко Дональд продовжив шлях через ліс, залишаючи за собою ланцюжок дивних слідів. Раптом почувся ляскіт крил і якийсь дивний звук. Ходулі неприємно завібрували. Подивившись униз, дядечко Дональд побачив, що на них всілися два дятли і вирішили підкріпитися.
— А ну, припиніть, шибеники пернаті! — закричав він. — Киш! Геть! Тут вам не ресторан!
Прогнавши дятлів, він пішов далі, доки ходулі не натерли йому ноги. Тоді він викинув їх.
Щоб ще більше заплутати хлопців, Дональд нарвав кори зі старого поваленого дерева і вирізав з неї за допомогою ножа дивного виду лапи, на подобу жаб’ячих:
— Хай пошукають гігантську жабу!
Прив’язавши зроблені лапи до ніг, він пішов далі, посміхаючись. За ним залишався черговий незрозумілий слід.
Біллі, Віллі та Діллі розгублено дивилися один на одного. Сліди птаха, за яким вони йшли по п’ятами, раптом зникли.
— Як ви гадаєте, він полетів? — Запитав Діллі своїх братів.
І тут хлопці помітили гігантські жаб’ячі сліди. Що за дивна тварина могла їх залишити?
Біллі почухав голову і сказав: — Тут щось не так. У нашій енциклопедії таких слідів нема!
— Ти маєш рацію, – погодився з ним Віллі, – енциклопедія завжди говорить правду.
Поки хлопці намагалися розібратися, що відбувається, Дональд, сміючись, забирався все далі в глиб лісу.
— Ото задав я їм завдання! Сидять, напевно, гадають, чому цих слідів немає в їхній дурній «Енциклопедії Юних Бабаків». Це піде їм на користь, щоб не думали, що вони такі розумні!
Поки хлопці вдруге гортали енциклопедію, ніс пса Лапо раптом почув їжу. Гострий нюх підказав собаці, що їжа десь попереду, зовсім недалеко. Лапо підстрибнув і кинувся до джерела смачного запаху.
Це було так несподівано, що Діллі, не втримав повідець.
— Стояти! – крикнув Діллі.
Але зупинити голодного пса було неможливо.
Похвалитися великим розумом Лапо не міг, але його ніс ніколи не підводив. І він підказав йому, що їжа зовсім близько. Ароматна і смачна їжа! Лапо заскавулів і додав швидкості. Він дуже хотів їсти. І не міг терпіти жодної секунди!
Тепер Біллі, Віллі та Діллі йшли по подвійному сліду: гігантської жаби та Лапо.
— В «Енциклопедії Юних Бабаків» сказано, — підняв руку вгору Діллі, — що коли сліди стають глибшими і знаходяться далі один від одного, це означає, що тварина не йде, а біжить. Подивіться на сліди: все так, як сказано в енциклопедії!
— Дуже дивно! — сказав Біллі.
— Здається мені, тут не обійшлося без нашого дядечка Дональда, — сказав Віллі.
— Давайте вияснимо в чому тут справа! — Підсумував Діллі. І хлопці з усіх ніг кинулися слідом за псом.
Лапо теж біг з усіх ніг. Він уже бачив Дональда і згадав, що то за запах. Такий смачний аромат розповсюджував сендвіч у кишені дядечкака Дональда.
Почувши, що Лапо наздоганяє його, Дональд обернувся і закричав:
— Забирайся геть! Дай мені спокій! Геть, поки ти все не зіпсував!
Але Лапо думав тільки про сендвіч і не збирався здаватися. А дядечкові було так важко бігти у великих незручних лапах…
Ніс провадив Лапо за Дональдом, а ось Дональд постійно оглядався і зовсім забув, що треба дивитися під ноги. Він не помітив річки і впав у неї. Вода у річці була крижана, а течія дуже швидка. Дядечко Дональд потрапив у халепу!
Коли Дональд упав у воду, Лапо зойкнув від жаху. Не стільки від того, що дядько потрапив у біду, скільки від того, що з ним плив прекрасний ароматний сендвіч! Цього Лапо допустити не міг.
Лапо відважно підплив до Дональда. Течія була швидкою, триматися на плаву великому собаці було складно. Тим більше, що пес не звик до навантажень.
За кілька секунд до того, як дядько пішов з головою під воду, Лапо схопив його за комір і витягнув на маленький кам’янистий острівець посеред річки. Потім собака почала обнюхувати його, вимагаючи сендвіч.
Відкашлявшись, дядечко сказав:
— Добре, Лапо. Я здаюсь! Можеш узяти бутерброд. Думаю, ти на нього заслужив.
Потім дядько озирнувся і… О, жах! Він зрозумів, що з острова йому самому не вибратися. Якщо, звичайно, він не хоче знову лізти у крижану воду.
І тут на березі з’явилися хлопці.
Їхні здогади справдилися. Звичайно, тут не обійшлося без їхнього дядечка. Щоправда, вони не очікували побачити його застряглим на острові посеред річки, та ще й у компанії Лапо.
— Заберіть мене з цього клятого острівця! Я замерзаю! — нетерпляче вигукнув Дональд.
— Добре, дядьку! – відповів Біллі. – Але ти сам винен! Ось що виходить, коли намагаєшся обдурити інших!
Але як хлопцям витягнути дядька та Лапо з острова? Перепливти назад крижаною і стрімкою річкою ні дядько, ні пес не могли, це було надто небезпечно.
— Може звалити це старе мертве дерево і зробити з нього міст? — Запропонував Біллі.
— Можна, але нажаль у нас немає сокири… Як же ми його звалимо? — відповів Віллі.
— Давайте заглянемо до «Енциклопедії Юних Бабаків», – запропонував Діллі.
— Тут написано, – радісно крикнув Діллі, – що бобри дуже люблять сіль!
— А он там боброва хатка! – підхопив Біллі. — Я щойно бачив одного бобра.
Діставши з наплічника сіль, хлопці насипали її під корінь дерева, сховалися в кущах і почали чекати. На щастя, чекати довелося недовго. За кілька хвилин бобри помітили сіль і почали гризти дерево своїми сильними і потужними зубами.
—Спрацювало! – прошепотів Діллі.
— У нашій енциклопедії є поради на всі випадки життя! – сказав Віллі.
— І вона ніколи не помиляється! – Закінчив Біллі.
План хлопців був бездоганний. Стара трухлява деревина не могла встояти під гострими, як бритва, зубами. Коли дерево почало падати, Віллі крикнув:
— Побережися, дядьку Дональде!
Дядечко, злякавшись, застрибнув на Лапо.
Діти були дуже задоволені, і Біллі закричав:
— Швидше, дядьку! Перебирайтеся на берег!
Але Дональд не був у цьому певний. Він обережно поторкав ногою дерево, подивився вниз на стрімкий холодний потік і відхитнувся:
— Не – а хлопці, я, мабуть, розіб’ю тут табір, — крикнув він. —Ту-у-т затишна місцина. А ви б-6 будете відвідувати мене і приносити мені їжу.
І тут Діллі спала на думку блискуча ідея. Зазирнувши у свій наплічник, він витягнув з нього сендвіч.
Варто було Лапо занюхати сендвіч, як очі його спалахнули, і він відкрив пащу. Не вагаючись ні хвилини, він застрибнув на повалене дерево.
— Стривай! Стій! — запанікував Дональд, тримаючись за повідець.
А за кілька секунд він уже стояв на правому березі річки. Лапо протягнув його за собою по стовбуру поваленого бобрами дерева..
— Ну ось, — сказав Дональд, — тепер я ніколи не впізнаю всіх принад острівного життя.
— Тобі краще сказати Лапо, дякую, — відповів йому Діллі.
У цей момент із кущів вийшов Містер Дрейк
— Чудово, чудово, браво! – прокричав він. – Я все бачив, хлопці. Ви поводилися бездоганно. Ви справжні герої! Якби не ви і ваш собака, ваш недоумкуватий дядечко так і залишився б жити посеред річки!
Повернувшись до табору, Містер Дрейк скликав усіх Юних Бабаків та виніс подяку Віллі, Біллі, Діллі і, звичайно ж, Лапо. Вони не лише перемогли у «Великому змаганні Слідопитів», а й здобули нагороду за кмітливість і хоробрість. Їх нагородили званням найкращих і найрозумніших Слідопитів третього ступеня!
Навіть дядечко Дональд визнав їхню перемогу. Хоча дядечко був дуже засмучений і почував себе неважно, він теж пишався своїми племінниками!
