Жило-було вовченя Федір. І були в нього мама, тато й два друга лисеня та кошеня.
— Ой, щось нудно мені з вами, — сказало якось вовченя. — Піду до пташок!
Забрався Федір y гніздо. Прилетіла пташка-мама.
— А зараз будемо вчитися літати! — сказала вона і виштовхнула всіх з гнізда.
— Гуп! — і бідолашне вовченя впало в озеро. «Залишуся тут жити», — вирішив Федір. Плаває він з рибами, a ті
мовчать. Нудно стало вовченяті. «Так я й думати розучуся», злякався Федір.
— Не встигнеш! — клацнула зубами величезна щука.
Ледве вислизнув Федір і вискочив на берег.
А тут равлик повзе.
— Равлику, нумо дружити, — запропонувало вовченя.
— Давай, — тихо відгукнувся той.
Приповзли вони до Країни равликів. Одягли на Федора равликовий будиночок.
— Ні, це не для мене, — зрозуміло вовченя. — Я волю люблю, а тут усе життя будинок на собі тягай!
Подався Федір до розбійників-вовків.
— Візьміть мене до товариства!
— Ану швиденько воду неси та обід нам вари, а то ми тебе з’їмо! заклацали зубами сіроманці.
Уночі вовки пішли в село по здобич, аж тут сторож-пес ну з рушниці стріляти ледве живі втекли бідолахи.
Прибігло вовченя додому до батьків і друзів.
— Вибачте мені, будь ласка! Тільки тепер я зрозумів, які ви мені дорогі. Ви найкращі B цілому світі!
А всі нумо Федора обіймати й цілувати! І, звичайно ж, пробачили йому, бо справжня дружба та любов завжди щедрі на добро і порозуміння.
