Нічний гість
Був пізній час. За стінами затишного будиночка про щось тихо шепотіли дерева, сперечаючись з легким вітерцем. Повний місяць зазирнув у віконце. Його блідий промінь залив сріблом підвіконня, ковзнув по стіні, висвітлив портрет дідуся Ватроля, опустився вниз і завмер на ліжку.
Клайм лежав, укрившись ковдрою до самого носа. Але він не спав, очі його були відкриті. Цікаврик сумно зітхав, дивлячись у вікно на нічний ліс.
– Ох, чому ж так нудно стало у Дрімландії? – бурмотів він. – Нічого не відбувається, ніяких новин, ніяких пригод – суцільна туга зелена!
Клайм повернувся набік, закрив очі і спробував заснути. Але сон не йшов до нього. Тоді цікаврик почав рахувати до ста.
– Один, два, три, чотири… а цікаво: хто придумав рахувати? П’ять, шість, сім… і чому це для того, щоб заснути, потрібно рахувати до ста? Вісім, дев’ять, десять, одинадцять… Цікавенько: що зараз робить Брегон – спить, напевно, як бабак? Дванадцять, тринадцять, чотир…
Клайм навіть і не помітив, як заснув. Йому снилися казкові палаци з кришталевими башточками, високі сивобороді чарівники, які творять всілякі дива. Раптом звідки не візьмись з’явився дракон Уго. Він посміхнувся і затріщав голосом сороки Берти:
– Прокинься, прокинься, соня! До тебе гості!
– Хто? – сонно пробурмотів цікаврик, відкриваючи очі і здивовано озираючись на всі боки.
Хтось наполегливо стукав у вікно.
– Хто там? – запитав Клайм, миттєво прокидаючись.
Він схопився з ліжка, підбіг до віконця і відкрив стулки. В кімнату влетів пугач Глум і сів на спинку ліжка. Він покрутив головою, потоптався трохи і, влаштувавшись зручніше, невдоволено поцікавився:
– Спиш?
– А що ж робити вночі? – здивувався цікаврик.
Він швидко запалив ліхтаря і сів на ліжко, зацікавлено дивлячись на нічного гостя. Пугач невдоволено покосився на яскраве світло, угукнув і суворо запитав:
– А чим ти зараз займаєшся?
– На тебе дивлюся! – розсердився Клайм. – А взагалі-то зазвичай ночами я займаюся тим, що сплю!
– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Глум. – Не сердься. Я до тебе у справі. Мене прислав привид.
– Який привид?
– Вчора вдень я літав у Глухий кут, – почав розповідати пугач. – Потрібно було побачитися з племінницею Філіс. Я затримався у неї в гостях до півночі і тому вирішив заодно відвідати свого знайомого.
– Кого це? – зацікавився Клайм.
– Старого привида. Він передає тобі, Брегону і Таффі великий привіт.
– Спасибі! Як у нього справи?
– Ось в тому-то і справа, що справи незвичайні. Щось таємниче і незрозуміле відбувається вдень у занедбаному замку. Старий привид просив, щоб ти з друзями навідався в Глухий кут якомога швидше і допоміг йому розібратися, в чому там справа.
– Оце мені до вподоби! – зраділо вигукнув цікаврик.
Він бадьоро зістрибнув з ліжка і почав швидко одягатися, весело пританцьовуючи на місці від нетерпіння. Нудьгу немов вітром здуло. Ще б пак – намітилася чергова пригода! А для Клайма на всьому білому світі не було нічого кращого, ніж пригоди. Від захвату у нього аж ніс засвербів – а це вірна ознака того, що буде цікаво.
Глум розгублено кліпав очима, здивовано дивлячись на метушню цікаврика.
– Куди це ти так поспішаєш? – нарешті запитав він.
– Як куди?! – здивувався Клайм. – Ясна річ: зараз забігу за Брегоном і Таффі, а потім – в Глухий кут. Ти ж сам казав, що потрібно поспішати.
– Поспішати потрібно з розумом, – розважливо зауважив пугач. – Ось ти зараз разбудиш друзів посеред ночі, а поки ви дістанетеся до старого замку, вже буде день, і вам все одно доведеться чекати до вечора, поки прокинеться старий привид. Хіба ти забув, що привиди вдень сплять?!
– Це точно, – зніяковіло зізнався Клайм. – Про це я і не подумав… але ж терпець уривається! Ну, то нічого… почекаю до ранку, нехай друзі виспляться, а на світанку вирушимо в Глухий кут.
– Угу-м… – схвалив пугач. – Це правильно. Ну, я свою справу зробив, а тепер вже час додому летіти. Добраніч!
– Ага, яка вже тут спокійна ніч, – заперечив цікаврик. – Я від нетерпіння до ранку і око не зімкну.
Глум змахнув крилами і вилетів в розчинене вікно. Через деякий час десь далеко пролунало його ухання.
Клайм присунув стілець ближче до віконця, сів на нього верхи і, спершись на спинку підборіддям, почав спостерігати за нічним небом, наспівуючи пісеньку, яку нещодавно склав:
На галявині за тином
Збудував собі хатину
Роботящий щирий гном
Та й усівся під вікном, –
У гостну всіх чекає,
Новосілля він справляє!
Поступово небо почало світлішати. Зірочки гасли одна за одною, наче їх хтось вимикав. Над Сріблястим лісом по краю неба простяглася рожева смуга ранкової зорі. Зашурхотіло листя – це прокидалися лісові мешканці. Зверху долинув дзвінкий спів жайворонка. Настав ранок.
– Уперед! – вигукнув Клайм.
Вискочивши на подвір’я, він припустив по стежці до будиночка нерозлучного приятеля – Брегона.
Захекавшись від бігу, Клайм влетів на поріг і затарабанив у двері:
– Егей, Брегоне! Лежень! Прокидайся негайно!
Але йому ніхто не відчинив. Тоді цікаврик заглянув всередину через віконце. Ліжко Брегона було акуратно застелене, а його самого ніде не видно.
– Цікавеько… цікавенько… – в роздумі пробурмотів Клайм. – Куди це Брегончик подівся? Адже він такий соня. Зовсім не схоже на нього, щоб в таку рань піднявся. Ну, то побіжу до Таффі.
Але і тут його чекало розчарування. Старий Рулл, який вже копирсався по господарству, повідомив Клайму, що Таффі з раннього ранку пішла на Глинисті пагорби до тролів за журавлинним варенням і повернеться не раніше ніж після обіду.
– От не щастить! – засмутився цікаврик. – Тоді передайте, будь ласка, їй, нехай разом з Брегоном відшукають пугача Глума. Він їм все пояснить, а я поспішаю!
– Клайме, постривай! – гукнув його Рулл, але цікаврика вже й слід прохолов. Лише гілки чагарнику погойдувалися на тому місці, де тільки що він стояв.
– От шибеник! – посміхнувся батько Таффі, повертаючись до роботи.
У занедбаному замку
Клайм підстрибом біг по лісовій стежині в бік Поля чудес. Допитливий єнот Дасті ув’язався, було, за ним, але незабаром відстав і, розчаровано зітхнувши, попрямував до струмка за своїми улюбленими раками.
Над лісом піднімалося тепле сонечко, дроблячись яскравими іскрами в кришталевих Росинка.
Клайм прямував знайомою дорогою повз Туманних земель до Поля чудес. Здавалося, ноги самі несли його. Ось уже попереду з’явилося цукеркове дерево. Пам’ятаючи про те, який жарт з ним і його друзями зіграла облудна стежка, цікаврик намагався навіть не дивитися в бік дерева, обвішаного спокусливими шоколадними цукерками. Він тільки шмигнув носом, пробігаючи повз. Але біля куща з ягодами невидимості Клайм затримався.
– Можливо, вони мені знадобляться, – вирішив він, набиваючи кишені ягодами.
Добігши до наступного куща, на якому висіли ягоди, які повертають видимість, чічяврік знову зупинився і набрав цих ягід в іншу кишеню. Більше ніде не затримуючись, він прискорив ходу. Вже дуже йому не терпілося дізнатися, що ж відбувається в замку привидів.
Як Клайм не поспішав, а в Глухий кут дістався лише ввечері. Сонечко ще світило, але вже хилилося до небокраю, витягуючи химерні тіні від покинутого замку. Розкривши двері і весело стукаючи черевичками по сходам, Клайм піднявся на другий поверх в кімнату, де він познайомився зі старим привидом.
– Агов, дідусю-привид! – голосно покликав цікаврик. – Я прийшов!
Але господаря замку не було видно. Він ще спав, тому що, як усім відомо, привиди з’являються тільки вночі. На столі височіли грудою безладно розкидані книжки. Клайм дуже здивувався.
– Це не схоже на старого привида, – здивовано сказав він. – Такого безладу в минулий раз не було!
Цікаврик взявся уважно оглядатися. Всюди лежали кинуті абияк книги в товстих палітурках. Сторінки були зім’яті, а подекуди навіть розірвані.
Несподівано на першому поверсі пролунали квапливі кроки, грюкнули вхідні двері. Клайм підбіг до віконця і виглянув назовні. Він встиг помітити, як за кут шмигнула якась згорблена постать, закутана в чорний плащ.
– Цікавенько… – здивувався Клайм. – Хто б це міг бути? І чому він утік, немов злякався?
Зібравши книги і склавши їх на полиці, цікаврик забрався на канапу і став з нетерпінням чекати сутінків.
Сонечко зайшло за Кремезні гори. Яскраво-червона заграва вечірнього заходу почала остигати і незабаром згасла. На нічному небі засяяли перші зірочки. Рипнули двері, і на порозі з’явився привид. Клайм схопився з дивана і радісно вигукнув:
– Здрастуйте, дідусю-привид!
– Привіт, малюк, я радий бачити тебе! Але чому один, де твої друзі?
– Я не знайшов їх, але пугач Глум все їм передасть. А я відразу поспішив сюди.
– Потрібно було дочекатися Брегона і Таффі… боюся, що одному тобі не впоратися – тут справа серйозна! – стурбовано сказав привид.
– А що сталося? – стривожився цікаврик.
Сивий дід в білосніжних шатах підійшов до столу, запалив свічку і, сівши у крісло, задумливо подивився на Клайма.
– Я не знаю, що відбувається в замку вдень, але хтось розкидає книги, вириває з них сторінки. Найгірше те, що цей хтось копирсається в стародавніх книгах чаклунських заклинань. Вже давно, ще з тих пір, як рада наймудріших чарівників вигнала з Дрімландіі чорних чаклунів, ніхто не цікавився цими книгами. І ось тепер хтось знову зайнявся чаклунськими науками – це мене дуже турбує!
– Я бачив сьогодні вдень якогось горбаня в чорному плащі, – згадав Клайм. – Але він утік…
– У чорному плащі ?! – насторожився старий. – Та ще й горбатий?! Охо-хо… це прикмети чорних чаклунів. Справа ще небезпечніша, ніж я припускав! Ні, одному тобі не впоратися, потрібно попередити всіх мешканців Дрімландіі.
Клайм засовався на дивані. У нього страшенно чесався ніс, а очі блищали від збудження. Оце пригода!
– А звідки взявся такий чаклун? – нетерпляче запитав цікаврик.
– Не відомо, – відповів старий. – Я сподівався, що ти зі своїми друзями розвідаєш це.
– Я згоден! – з готовністю відповів Клайм.
– Ні, малюк, – похитав головою старий. – Якщо чаклун побачить тебе, то може трапитися біда!
– Ага, як би не так! – посміхнувся Клайм. – Як же він мене побачить, якщо я буду невидимкою?
– Але ж ти не чарівник…
– Ну то й що, – заперечив цікаврик. – У мене є ягоди, які роблять невидимкою того, хто їх з’їсть. Я зможу простежити за чаклуном і дізнатися, де він ховається.
Старий-привид задумливо посмикав бороду, а потім невпевнено сказав:
– Ну, гаразд, спробуємо. Тільки ти мені пообіцяй, що будеш дуже обережним. Прослідкуєш за ним – і відразу назад. Розкажеш мені, а далі вирішимо, як бути. Ми, привиди, і самі простежили б за ним, але цей чаклун хитрий – він з’являється тут тільки вдень, коли ми спимо.
– От якраз я і зможу з’ясувати, де він ховається! – захоплено заявив Клайм.
– Тоді лягай і поспи. Тобі потрібно відпочити.
– Як же так?! – розчаровано вигукнув цікаврик. – Я не хочу спати! У мене стільки питань накопичилося…
– Ні! – зупинив його старий. – Якщо ти зараз же не ляжеш спати, то вранці підеш додому!
– Але…
– Ніяких “але”. Засинай, а я посторожую. Перед світанком я тебе розбуджу, і ми ще поговоримо.
Вже як хотілося Клаймові порозпитувати старого привида про всякі чудові справи, але сперечатися він не став. Згорнувшись калачиком на канапі, цікаврик сумлінно заплющив очі і спробував заснути. Але не зміг. В голові, як настирливі мухи, крутилися тисячі всіляких питань.
Дивлячись на потішного малюка, сивочолий старий добродушно посміхнувся, дбайливо укутав його вовняною ковдрою і, щось пробурмотів, провівши долонею над цікавриком, немов відганяючи від нього неспокійні думки. Через хвилину Клайм вже мирно сопів, посміхаючись уві сні.
– Так-то воно краще, – схвально сказав старий.
Він влаштувався в своєму улюбленому кріслі, присунув ближче свічку і почав перечитувати давні книги.
Шелеснувши крилами, в кімнату влетів веселий кажан. Облетівши навколо столу, він причепився до перекладині під стелею і повис вниз головою. Пустотливо блиснувши очима, кажан тихенько пискнув, з зацікавленням дивлячись на сплячого малюка.
– Тс-с… – застережливо приклав до губ палець старий. – Не розбуди!
– А хто це такий? – пискнув кажан.
– Цікаврик Клайм. Якщо ти його розбудиш, то він замучить тебе нескінченними питаннями.
– Ой! – злякалася кажан.
Він втягнув голову в плечі і закрився крилами, але тут же знову визирнув з-за них.
– А що він тут робить?
– Спить.
– Це не правильно. Спати потрібно днем, а вночі – літати і веселитися, як я або ти.
– Ех ти, дурненький! Я – привид, а ти – кажан. Тому ми вдень спимо, а всі інші – навпаки.
– Шкода, – зітхнув кажан. – От було б здорово, якби всі спали вдень, а вночі пустували і пустували.
– Ну гаразд, лети до своїх друзів, вони тебе, мабуть, вже зачекалися.
Кажан пискнув на прощання і випурхнув у вікно, а старий привид знову схилилося над книгою.
Час потихеньку минав, ось уже і ніч пішла на завершення. Ще мерехтіли на небі яскраві зірки і сріблився місяць, але з Дикого лісу долинуло хрипке кукурікання першого півня. Наближався світанок.
Привид потягнувся, позіхнув, а потім почав розштовхувати сплячого цікаврика.
– А… що?! – злякано підскочив Клайм.
– Прокидайся, вже скоро світанок, – сказав старий. – Мені прийшов час засинати, а ми ще повинні все обговорити. Де твої ягоди невидимості?
– У кишені…
– Приготуй їх. Коли я зникну, проковтнеш ягоду і будеш чекати появи чаклуна. Тільки будь обережним. Коли чаклун з’явиться, простеж за ним і дізнайся, де він ховається, а ввечері розкажеш мені, і ми разом вирішимо, що робити далі. Але сам нічого не роби!
– Ясне діло! Я ж не маленький! – серйозно запевнив Клайм.
Але його оченята вже захоплено блищали від майбутнього пригоди, а ніс чесався, як ніколи.
– Цікавенько… – не втримався він. – Звідки цей чаклун узявся? Адже їх усіх давним-давно вигнали з Дрімландіі в інший світ, а двері туди закрили на засуви і обплутали міцними ланцюгами!
– А тобі це звідки відомо? – здивувався пиривид.
– Та мені сам Олдер розповідав, – гордовито заявив Клайм.
– Ну і ну… – старий похитав головою. – Твій всюдисущий ніс вже і в Непролазному лісі побував! Ну, гаразд… будь насторожі!
Привид знову позіхнув і почав танути. Він став прозорим і незабаром зовсім зник. Тоді Клайм дістав з кишені кілька ягід і швидко проковтнув їх.
– Фу ти! – скривився він. – Якісь кислі ягоди. Напевно ще не дозріли.
Засунувши руки в кишені, цікаврик взявся прогулюватися по кімнаті, розглядаючи полиці і картини, розвішані по стінах. Випадково наблизившись до великого дзеркала, він глянув на нього і остовпів: з дзеркала, роззявивши рота, на нього дивився цікаврик.
– Так це ж я! – ахнув Клайм. – Але чому мене видно?
І тут він згадав, що ягоди були кислими. Значить, це ягоди повертаючі видимість.
– От я тюхтій! – вигукнув цікаврик, ляснувши себе по лобі. – Переплутав кишені!
За вікном почало світати. Рипнули вхідні двері, і на сходах почулися обережні кроки. Клайм ледве встиг запхати в рот повну жменю солодких ягід, як двері в кімнату відчинилися, і на порозі виникла згорблена постать в чорному плащі.
Чаклун
В першу мить Клайм злякався, що чаклун помітить його, але той ковзнув підозрілим поглядом по кімнаті і, юркнувши всередину, зачинив за собою двері. Його маленькі злі очиці насторожено зиркали на всі боки з-під кошлатих щетинястих брів.
Це був Мардук – чаклун-неук. Коли всіх чаклунів вигнали з Дрімландіі, він сховався в таємній печері на скелястому березі і довгі роки не висовувався. Але останнім часом Мардук почав крадькома пробиратися в покинутий замок і ритися в старовинних книжках, вишукуючи в них чаклунські заклинання. Він знав, що привиди вдень сплять, тому приходив сюди на світанку, а ввечері знову зникав.
Підійшовши до столу, Мардук сердито пробурмотів:
– Знову цей старий привид все прибрав. Ну нічого, скоро я знайду заклинання всемогутності – тоді всі у мене затанцюють: і привиди, і гноми, і ельфи, і всі-всі інші! Я їм покажу, хто владика Дрімландіі!
Чаклун згріб з полиці книги, які розсипалися по підлозі, і взявся в них ритися, щось злобно бурмочучи собі під ніс.
Клайму страшенно захотілося подивитися на це ближче. Він навшпиньках підкрався до Мардука і обережно зазирнув через його плече. Саме в цей час горбань здув пил зі сторінок і вона, піднявшись хмаркою, потрапила прямо в допитливий ніс цікаврика.
– Апчхи! – дзвінко чхнув Клайм над самим вухом чаклуна.
Від несподіванки Мардук зойкнув і підстрибнув на місці, ледь не впавши на цікаврика. Він схопив в оберемок книгу і кинувся навтьоки.
– Улю-лю! Гоп-ля-ля! – голосно крикнув йому навздогін Клайм, весело сміючись.
Чаклун стрімголов скотився по сходинам, вискочив за двері і помчав, накульгуючи, повз Дикого лісу в бік скелястого берега. Цікаврик кинувся за ним навздогін.
Відбігши подалі від покинутого замку, Мардук зупинився, відхекався і злостиво зашипів:
– У-у… божевільний привид. Замість того, щоб вдень спати, він вештається по замку.
Чаклун погрозив кулаком і продовжив свій шлях. Клайм намагався не відставати від нього. У цій частині Дрімландії він ще ніколи не бував. Праворуч темною стіною піднімався Дикий ліс, а ліворуч Кремезні гори гострими прискалками спадали до океану.
Вузька стежка збігла на берег і пірнула в густі зарості колючих кущів. Мардук підозріло озирнувся і, ставши на коліна, швидко прошмигнув в таємний лаз. Трохи почекати, Клайм пішов за ним. Відразу за чагарником виднівся вхід в сиру і темну печеру. З неї долинало приглушене бурмотіння чаклуна. Не довго думаючи Клайм рушив вперед. Повітря в печері був затхлим, смерділо цвіллю і ще чимось кислим.
– Він тут капусту квасить, чи що ?! – зморщив ніс Клайм.
Попереду показалося світло. Печера розширилася і перетворилася на велику кам’яну залу, по краях якої росли світляні зелені гриби.
– Ось де він ховається, – задоволено прошепотів цікаврик.
Він влаштувався збоку на камені і почав спостерігати за чаклуном. Тим часом Мардук присів біля величезного казана, який стояв посеред зали, і почав нетерпляче перегортати сторінки книги.
– Ага! – переможно вигукнув чаклун. – Нарешті я знайшов те, що мені було потрібно! Тепер я стану всемогутнім володарем Дрімландії!
– Цікавенько… що він там знайшов? – нашорошив вуха Клайм.
Він встав і тихенько підкрався до чаклуна. Мардук водив по сторінці брудним пальцем і квапливо бурмотів:
– … взяти пучок будяків, три гнилих сливи, сушений гарбуз, дев’ять реп’яхів і п’ять мух. Все це варити в казані до півночі, ретельно помішуючи. Рівно опівночі погасити вогнище, два рази плюнути через ліве плече і три рази через праве. Після цього випити ложку відвару і перекинутися через голову.
Мардук злорадно зареготав:
– Тепер-то я вже точно стану владикою Дрімландії і наймогутнішим чаклуном у всьому світі!
Він метушливо потер долоні і вже хотів, було, закрити книгу, але раптово насторожився. Насупивши брови, Мардук знову схилився над нею.
– А це що тут ще написано? – невдоволено буркнув він. – Так… ага… не можна, щоб до казана потрапила трава хармс, тому що тоді чаклунство не спрацює.
Чаклун полегшено зітхнув і, відкинувши книгу, почав пританцьовувати навколо казана, радісно вигукуючи:
– Трава хармс росте тільки в Дикому лісі! А чорні чоловічки охороняють її день і ніч! Навіть я не знаю, в якому місці Дикого лісу вона росте, так що і боятися нічого!
Мардук раптово зупинився і, грюкнувши себе по лобі, поліз в дальній кут печери, де знаходилося його лігво. Розкидаючи на всі боки якісь ганчірки і сміття, він сердито бурмотів:
– Гарбуз – є, реп’яхи, чортополох, сливи… а мух-то в мене і немає! Побіжу до покинутого замку і наловлю п’яток масних мушок – вони люблять там вигріватися на сонечку!
Підібравши поли довгого плаща, чаклун квапливо вибіг з печери і, пропхавшись у прохід в колючках, підстрибом помчав до покинутого замку.
Залишившись один, Клайм в розгубленості топтався на місці, не знаючи, що робити. Бігти в Сріблястий ліс або Східну гавань за підмогою було далеко, а привиди прокидалися лише опівночі – і так, і сяк було не встигнути.
– Що ж робити? Як бути? – захвилювався цікаврик. – Якщо Мардук стане могутнім чаклуном, буде біда!
І тут Клайм згадав про траву хармс. Не довго думаючи, він швиденько побіг до Дикого лісу.
Заглибившись в гущавину, цікаврик почав шукати чорних чоловічків і незабаром знайшов їх на великій галявині. Сівши кругом, вони майстрували кийки, сперечаючись один з одним.
“Як же мені дізнатися, де росте трава хармс? – замислився Клайм. – Адже ці волохаті злючки ні за що не скажуть, навіть якщо їх попросити!”
Цікаврик куйовдив волосся, тер вуха, чухав ніс, але нічого не міг вигадати. Випадково його погляд упав на старий покручений дуб, що ріс на краю галявини. Недалеко від землі в його стовбурі виднілося величезне трухляве дупло. Клайм навіть підстрибнув з радості.
– Оце вдача! – прошепотів він.
Крадькома, цікаврик попрямував повз чорних чоловічків до дуба. Звичайно ж, вони його не помітили, тому що Клайм був невидимкою. Але трава під його ногами ворушилася, і один з волохатих звернув на це увагу. Він штовхнув сусіда в бік, та так, що той аж впав на землю.
– Егей! Глянь-но: трава ворушиться! – вигукнув він.
– Ну то й що? – сердито огризнувся другий чоловічок, піднімаючись і обтрушуючи шерсть. – Нічого штовхатися! Напевно, то ящірка шмигонула.
– Давай спіймаємо і з’їмо! – запропонував перший.
– Тримай кишеню ширше! Ех ти, макітра в тебе замість голови… Та хіба ж ящірку зловиш у траві?! Якщо хочеш – сам лови, а я не дурень!
– Це що ж виходить – що я дурень? Ах ти, волохатий!
Чорні чоловічки кинулися один на одного і, зчепившись у волохатий клубок, покотилися по траві, лаючись і кусаючись. Решта кинулися до них і почали гикати і улюлюкати, оточивши забіяк кільцем. Незабаром всі втрутилися в бійку. Вийшла купа-мала.
Посміюючись, Клайм підбіг до дуба і, засунувши голову в дупло, рипучим голосом закричав:
– Караул! Грабують! Чужинці хочуть вкрасти траву хармс! Усі на допомогу!
Миттєво чорні чоловічки завмерли, крутячи головами на всі боки, а потім, схопивши кийки, щодуху помчали в глиб лісу – тільки п’яти заблищали. Клайм кинувся за ними.
Чорні чоловічки бігли по стежці, злобно бурмочучи і розмахуючи палицями. Останнім шкандибав кривоногий товстун. Він важко сопів і ледве встигав за іншими. Клайм, що біг слідом за ним, спотикнувся і впав на товстуна. Той в свою чергу звалився на наступного – і так всі попадали на землю, борсаючись і лаючись. У них був такий смішний вигляд, що Клайм ні втримався і засміявся.
Негайно все чоловічки насторожилися. Один з них закричав:
– Десь поруч ховається той довгоносий, якого врятував велетень! Я впізнав голос. Хапайте його!
Чорні чоловічки кинулися в різні боки, обшукуючи кущі. Але ніде не знайшли цікаврика. Тоді старший з них знову вишикував усіх в колону і сердито гримнув:
– Потім повернемося на це місце і гарненько обшукаємо. А зараз потрібно бігти на таємну галявину!
Кошлаті забіяки знову помчали далі. Так вони і прибігли до маленької галявині посеред Дикого лісу. Разом з ними, звичайно ж, прибіг і невидимий Клайм.
– Що сталося? Де чужинці? – накинулися прибіглі на вартових, які охороняли галявину.
– Які чужинці? – здивувалися вартові. – Тут нікого не було.
– Ви ж кликали на допомогу!
– Нікого ми не кликали, це вам, напевно, зі сну привиділося.
– Але ми ж чули, як ви кричали!
– Вуха треба мити! – розреготалися вартові.
– Ах так?! – розлютився командир загону. – Ну, тримайтеся! Ось я вам зараз покажу!..
Чорні чоловічки відрізняються злісним, забіякуватим характером. Їх хлібом не годуй – тільки дай побитися з ким-небудь. Ось і зараз сварка спалахнула миттєво, і вони почали лупцювати один одного, пихкаючи і сопучи від люті.
Поки вони були зайняті бійкою, Клайм зірвав два пучка трави хармс і, ніким не помічений, швидко відправився назад.
День підходив до завершення. Потрібно було поспішати. Цікаврик щодуху помчав по стежці. Видовище було незвичайне! Над стежкою летіли в повітрі два пучка трави! Чорний чоловічок, який йшов назустріч, побачивши це, гепнувся на землю, витріщивши від подиву очі.
– Чудасія! – розгублено пробурмотів він. – У нашому лісі завелася летюча трава!
Він так і залишився сидіти з роззявленим ротом, а Клайм, не затримуючись, пронісся повз нього, сміючись на ходу.
Незабаром ліс закінчився. Клайм спустився по стежці до моря і зайшов у печеру. Яке ж було його здивування, коли він побачив там Таффі і Брегона. Цікаврики сиділи в найдальшому кутку, зі зв’язаними руками і ногами. Брегон, як завжди, скиглив, а Таффі його заспокоювала. Чаклуна ніде не було видно. Клайм тихенько підкрався до друзів.
– Навіщо тільки ми пішли за Клаймом, – жалібно скиглив Брегон. – З ним тільки зв’яжися – одні неприємності!
– Не плач, Брегончику, – втішала його Таффі. – Щось придумаємо.
– Ага, придумаємо, як би не так, – заревів Брегон. – Чула, що сказав той горбатий в чорному плащі?! Він сказав, що перетворить нас в жаб, а я не хочу бути жабою!
– А ким же ти хочеш бути? – поцікавився Клайм.
Від несподіванки Брегон навіть підстрибнув. Він злякано закрутив головою, витріщаючись на всі боки.
– Хто тут? – жалібно пискнув цікаврик.
– Так я ж, звичайно! – вигукнув Клайм.
Брегон і Таффі безпорадно озиралися, намагаючись побачити свого приятеля. І тут вони помітили прямо перед собою два пучка трави, що висіли просто у повітрі.
– Ой! – злякався Брегон. – Таффі, подивися, що цей горбань зробив з Клаймом! Він перетворив його в літаючу траву!
– Ех ти, розумник! – розсміявся Клайм. – Це звичайнісінька трава, я тримаю її в руках.
– А ти сам де? – здивувалася Таффі.
– Прямо перед вами. Мене не видно, тому що я з’їв ягоди невидимості. Зрозуміло?
– Ага, – розплився в радісній усмішці Брегон. – Клаймику, миленький, врятуй – звільни, а то нас перетворять на жаб. Бр-р-р!
– Не хвилюйся. Краще розкажи, як ви сюди потрапили?
Клайм розв’язав мотузки, що обплутували Таффі, а потім взявся за Брегона. Цікавричка встала, обтерла платячко і почала пояснювати:
– Ми знайшли пугача Глума. Він розповів про послання. Єнот Дасті бачив, як ти біг до Поля чудес. Ну ось ми і поспішили тобі на допомогу. А замість цього потрапили в лапи якогось розбійника. Він заманив нас у цю печеру, а потім схопив і зв’язав.
– Ще він пообіцяв перетворити нас в мерзенних жаб! – ображено поскаржився Брегон.
– Це не розбійник, а чаклун Мардук, – заявив Клайм. – Вірніше, він ще не зовсім чаклун, але якщо ми йому не завадимо, то опівночі він стане всемогутнім чорним чаклуном.
– Йой-ой! – запанікував Брегон. – Як же ми йому завадимо, адже він такий страшний…
– Досить скиглити! – рішуче зупинила його Таффі. – Дай Клайму договорити: здається, у нього є план.
– Звичайно є! – підтвердив Клайм. – Тільки спочатку з’їжте ягоди невидимості, поки Мардук не повернувся, а потім я вам все розповім.
Цікаврик дав жменю ягід Брегону і Таффі, а коли вони теж стали невидимками, повідав їм свій план. Після цього друзі розійшлися в різні боки і причаїлися.
Перетворення
Незабаром почувся шурхіт, сопіння, сердите бурмотіння, і в печерний зал увійшов Мардук. Глянувши в той кут, де повинні були знаходитися бранці, чаклун ледь не луснув від злості.
– Ах, негідні цікаврики! – скрикнув він. – Втікли, мерзотники! Ну почекайте, довгоносі і капловухі, коли стану всемогутнім, я вам це пригадаю!
Мардук злостиво гепнув черевиком по каменю, але тут же застрибав на одній нозі, скавулячи від болю. При цьому він наступив на власний плащ і впав на спину, дригаючи ногами і лаючись. Дивлячись на нього, цікаврики ледве стримувалися, щоб не засміятися.
Нарешті Мардук заспокоївся, підійшов до величезного казана і запалив дрова, складені під ним. Коли вода закипіла, горбань притягнув з кутка все необхідне для чаклунства і кинув у казан. Потім взяв величезну дерев’яну ложку і почав помішувати нею вариво, наспівуючи:
Пучечок будяка –
Це зовсім непогано!
До них гниленьких слив –
І вийде бездоганно!
Як до вподоби все мені:
Гарбуз і трошки комашні,
Ще й реп’яхів додам і мух
Та ще й засушений лопух!
Мардук зупинився, заклопотано почухав голову і пробурмотів:
– Вогонь необхідно загасити рівно опівночі, а як я дізнаюся, коли це буде? Мені ж слід поглянути на місяць, а вариво в казані потрібно постійно помішувати…
І тут з далекого кута пролунав глухий голос:
– Я допоможу тобі!
– Хто тут? – злякався чаклун.
– Це я, злющий привид. Я буду помішувати ложкою чаклунське зілля, а ти можеш подивитися на місяць.
– А чому це ти хочеш мені допомогти? – підозріло примружився Мардук.
– Тому що я такий же злий, як і ти. Я теж хочу правити Дрімландією.
– О! Це я розумію! – зрадів чаклун. – Коли я стану володарем Дрімландії, то зроблю тебе своїм першим міністром. А тепер – за роботу, а я побіжу – подивлюся на місяць!
Мардук кинувся до виходу. У самого порога він озирнувся і задоволено потер долоні. Ложка злетіла у повітря і почала повільно помішувати чаклунське вариво.
Як тільки Мардук зник, пролунав дзвінкий голос Таффі:
– Клайме, ти де? Швидше кидай в казан траву!
В ту ж мить звідки не візьмись з’явилися два пучка трави хармс і впали у казан. Слідом за ними туди ж полетіла пригорща піску і кілька каменів.
– Егей, Клайме, а навіщо ти кинув пісок і камені? – здивувалася Таффі.
– Це не я!
– А хто ж?
– Та я це, я… – пролунав збентежений голос Брегон.
– А навіщо?
– Про всяк випадок, для вірності. Аж надто в жабу не хочеться перетворюватися!
Почулися квапливі кроки повернувшогося чаклуна. Цікаврики кинулися врозтіч і зачаїлися. Захеканий Мардук влетів в печеру і крикнув:
– Агов, привид, ти чому не помішуєш вариво?
Але у відповідь не пролунало ані звуку.
– От ледащий привид! Заснув, мабуть. Ну та хай йому… все одно пора гасити багаття. А цьому привиду я потім все пригадаю!
Чаклун схопив глечик з водою і хлюпнув у вогонь. Пролунало шипіння, тріск, і багаття згасло, огорнувшись клубами пари. Мардук двічі плюнув чарез ліве плече, три рази – через праве, а потім зачерпнув ложкою з казана рідину і випив її.
– Фу, яка гидота! – скривився він.
Опустившись на коліна, чаклун беркицьнувся через голову і… зник. На тому місці, де тільки що був Мардук, сиділа сама звичайна сіра жаба, злякано витріщивши баньки. Вона жалібно квакнула, безпорадно озираючись на всі боки.
– Ура! Вийшло! – закричав Клайм, з’являючись нізвідки.
Слідом за ним з’явилися Брего і Таффі. Вони, як і Клайм, теж з’їли ягоди, які повертали видимість. Брегон першим підбіг до жаби і, впершись руками в боки, переможно заявив:
– Ну що, булькатий, отримав по заслугах?! Сам тепер жабою будеш, щоб інших не лякав! У-у-у пика жаб’яча!
– Заспокойся, Брегончику, – сказала Таффі. – Він вже не небезпечний і не страшний.
– Проте гидкий! – зауважив Брегон.
Жаба очманіло глипнула очицями деклька разів на цікавриків, потім ще раз безпорадно квакнула і застрибала до виходу з печери.
– Нехай іде, – вирішив Клайм. – Шкоди від нього більше не буде, а користь, можливо, і принесе.
– Яка ж від нього користь? – здивувався Брегон.
– Комашню їстиме – і то добре!
Таффі обвела друзів захопленим поглядом і радісно сплеснула долонями:
– А добре ми придумали з привидом?!
– Ще б! – погодився Клайм. – А тепер час повертатися в покинутий замок. Там нас вже, напевно, чекають – не дочекаються.
Дбайливо зібравши розпатлану Книгу заклинань, друзі вибралися з печери і вирушили вгору по стежці, співаючи пісеньку:
Зіронька на небі весело пустує,
Наче нам погратися з нею пропонує,
Не дає нікому серед ночі спати –
Як би нам хотілося до неї дістати?
Зірочки весело підморгували цікаврикам з нічного неба, а повний місяць висвітлив для них стежку.
Йти було легко і зручно. Прилетіла зграйка метеликів і оточила героїв чарівним сяйвом. Так вони і прийшли в покинутий замок. Тут їх вже чекали. Все населення висипало привітати відважних цікавриків, тому що чутки про те, що вони перемогли чаклуна Мардука, вже долетіли до покинутого замка, випередивши друзів. Привиди провели цікавриків до великої зали, де вони ще жодного разу не бували. Тут їм влаштували справжнісінький королівський прийом. Клайма, Таффі і Брегона посадили на високі крісла. Привиди виконали для почесних гостей чудовий танець “Нічна фантазія” і заспівали місячну серенаду. Потім вперед вийшов вже знайомий старий привид і урочисто промовив:
– Шановні гості! Сьогодні ви зробили геройський вчинок – врятували нашу країну від страшної біди! Про це буде зроблено запис у Книзі історії Дрімландії.
– А хіба є така книга? – хором вигукнули цікаврики.
– Звичайно є!
– Цікавенько… – відразу пожвавішав Клайм. – От би поглянути на неї хоча б одним оком…
– Прийде час – побачите! – посміхнувся старий.
– Коли ж він прийде, цей час?
– Потерпіть. Вас викличуть.
– Хто? Куди?!
– Стривайте, не поспішайте, – засміявся привид. – Я знаю, що у вас питання ніколи не закінчуються, адже недарма ви – цікаврики. Але на цей раз доведеться потерпіти.
– Ну от, – ображено надув губи Брегон. – Знову якісь загадки…
– А зараз ви підете відпочивати, тому що завтра в сріблястому лісі буде велике свято, якого вже давно не бувало в Дрімландії. Ми вже послали гінців зі звісткою.
– Яких гінців? – не втримався Клайм.
Але старий тільки посміхнувся у відповідь і повів цікавриків за собою. Вони піднялися на другий поверх і ввійшли у відчинені двері.
– Ух ти! – вигукнув Брегон. – Оце опочивальня!
У великій просторій кімнаті стояли три ліжка. Вони були такі широкі, що на них можна було спати і вздовж, і впоперек. Вся опочивальня була прикрашена квітами.
Старий привид побажав цікаврикам на добраніч і пішов, причинивши двері. Таффі першою стрибнула на своє ліжко і потонула в м’якій перині, захоплено сміючись. Клайм і Брегон зробили те ж саме.
Цікаврики ще трохи побалакали, але незабаром сон зморив їх, і друзі заснули, щасливо посміхаючись.
Велике свято
Таффі прокинулася першою. Вона схопилася з ліжка і, підбігши до дзеркала, насамперед трохи поправила розкуйовджене волосся, а потім підійшла до віконця і визирнула на вулицю.
Яскраве сонечко вже піднялося над лісом. Біля замка на галявині гралися рожеві поні – Квік, Джамп і Хоп. Помітивши Таффі, Квік підняв голову і привітно вигукнув:
– Доброго ранку! Нас прислала за вами королева ельфів. Швидше збирайтеся. Сьогодні в Сріблястому лісі буде свято на вашу честь!
– Зачекайте хвилиночку! Ми зараз вийдемо, – відповіла Таффі.
Вона вибігла на середину кімнати і голосно заплескала в долоні.
Цікаврики сонно заворушилися в ліжках. Клайм відкрив очі і спустився на підлогу, позіхаючи і потягуючись. Брегон тільки промимрив щось незрозуміле і, повернувшися на другий бік, солодко захропів, посвистуючи носом.
– Ах так?! – обурилася Таффі. – Ну, постривай!
Вона схопила глечик, який стояв на столі, і підкравшися до Брегона, плеснула на нього водою. Цікаврик підскочив, розмахуючи руками, і відчайдушно закричав:
– Караул! Тонемо!
Клайм і Таффі від сміху схопилися за животи. Зрозумівши, в чому справа, Брегон ображено надув губи і пробурчав:
– Зовсім не обов’язково було поливати мене водою… Що я вам – капустяна грядка чи що?! Я вже і сам хотів вставати, та от не встиг.
– Так ми тобі й повірили, – заперечила Таффі. – Ти ще до обіду спав би, якщо тебе не розбудити. Ну, вставай негайно!
– А то перетворишся в жабу, як Мардук! – сміючись додав Клайм.
Брегон миттєво зістрибнув на підлогу, злякано дивлячись на друзів. На столі стояло величезне блюдо з соковитими смачними фруктами. У Брегона навіть слинки потекли. Він вже потягнувся до страви, але Таффі зупинила його.
– А хто буде руки мити?! – обурилася вона.
Брегон зітхнув з жалем і поплентався за Клаймом вмиватися. Весело пофиркуючи, цікаврики поплескались в тазу з водою, а потім всілися за стіл. В одну мить блюдо спорожніло.
– Оце справжня смакота! – Брегон із задоволеним виглядом погладив свій кругленький живіт.
– Ну ти і ненажера! – вигукнула Таффі.
– Нічого подібного, – заперечив Брегон. – Просто трохи перехопив…
Брегон озирнувся по сторонах, немов шукав, чого б ще пожувати. Раптово його погляд зупинився на широкій лаві, що стояла біля протилежної стіни.
– Що це там? – здивувався Брегон.
Друзі схопилися з-за столу і підбігли до лавки. На ній лежали подарунки для цікавриків, приготовані дбайливими привидами.
Для Таффі – сріблясте платтячко з блискучими золотавими стрічками. А для Клайма і Брегона – два рюкзачка. На одному з них було вишито: “Для будь-яких цікавих штучок”, а на іншій – “Для всіляких солодощів”.
– Ясна річ, що для солодощів – це мені! – розплився в задоволеній усмішці Брегон.
Друзі швиденько навели порядок в кімнаті і, прихопивши свої подарунки, збігли сходами вниз. Рожеві поні з нетерпінням чекали їх, притоптуючи копитцями. Цікаврики всілися на маленьких скакунів і вирушили додому.
Мешканці Дрімландії, які зустрічалися на шляху, захоплено вітали героїв. Всі феї долини троянд зібралися вздовж дороги, щоб подивитися на цікавриків, які зуміли перемогти чаклуна Мардука. Птахи і тваринки супроводжували їх.
Коли друзі під’їхали до палацу, то навіть злегка розгубилися – стільки народу зібралося їх привітати! Були тут і ельфи з королевою Евелі, і тролі на чолі з дідусем Ватролем, і Барлін зі своїми гномами, і мореплавці… словом, кого тільки не було. Не змогли прибути лише велетні, русалки, снігові люди, привиди і хранитель Непролазного лісу – Олдер. Але і вони надіслали героям поздоровлення і найкращі побажання.
Свято вдалося на славу. Гуляння тривали цілих три дні. Весь цей час Клайм, Таффі і Брегон перебували в центрі уваги і навіть трішки втомилися від цього.
Розповідати про те, які ігри, феєрверки, танці та частування були в ці три дні – не вистачить цілої книги!
Але, як завжди буває, свято закінчилося, і життя в Дрімландії пішло своєю чергою. Клайм знову взявся всюди пхати свій допитливий ніс. Брегон і Таффі теж намагалися не пасти задніх.
Часто, сидячи десь на квітковій галявині або на березі дзвінкого струмка, друзі зітхали і скаржилися:
– Коли ж настане той час, про який казав старий привид? Хто і куди нас викличе? Ех, скоріше б уже!
І ось одного разу цей час настав. Але про те, що трапилося з пустотливими допитливими цікавриками на цей раз, ви дізнаєтеся з наступної історії “Казок Кремезних гір”.
