Ранкова прикрість
В маленькому зеленому містечку, на березі тихої прозорої річки жив хлопчик Дмитрик. Як і всі діти, він щодня ходив до школи, виконував домашні завдання, читав казки і ганяв з товаришами по вулицях.
Жив Дмитрик з батьками в п’ятиповерховому будинку. Вікна їхньої квартири дивилися у невеличкий двір із спортивним майданчиком. Після школи, весь свій час Дмитрик проводив на цьому майданчику. Грав з хлопцями в футбол, у піжмурки або квача.
Та Дмитрик був не схожий на жодного з своїх друзів. У дворі кожен знав: немає в світі більшого Забудька – Загубійка, ніж він. І щоб не кликати його таким довгим ім’ям, хлопці взяли тільки перші букви. Вийшло гарно й весело – Заза.
Дмитрик так звик до цього прізвиська, що ніколи не ображався, коли над ним сміялися. А іноді й сам жартував над собою. Якщо на одну ногу одягав черевик, то на другу часто натягував чобіток і так біг на вулицю. Коли хотів узяти кашкета, на голові могла опинитися каструля.
Проте не все було так смішно. Чи не щотижня Дмитрикові вдавалося щось губити. Двадцять три пари ключів від квартири, вісімнадцять ручок для письма, сім пар рукавиць і безліч інших речей, – хто, крім нього міг похвалитися таким.
Що тільки не робила його мама, щоб запобігти цій біді – нічого не допомогало. Заза губив і губив носовички, зошити, іграшки…
Одного звичайного весняного ранку Дмитрик під найсуворішим наглядом матері одягнувся, узяв портфель і рушив до школи. Дорогою, як завжди, кліпав на всі боки очима, лічив вікна будинків та підбивав ногами камінчики на асфальті.
Ось його наздогнав однокласник – Славко, який мешкав у сусідньому домі.
– Привіт, Заза, – поздоровкався і тут же усміхнувся той. Бо взагалі мало хто міг дивитися на Дмитрика без посмішки. Такий у нього був кумедний вигляд, що рот мимоволі розтягувався до вух.
– Привіт, – відказав Дмитрик.
– Що ти цього разу забув – загубив? – весело запитав Славко. – Вчора прийшов до школи без портфеля, позавчора без щоденника, а сьогодні?
– Не знаю, мене мама збирала і, мабуть, поклала все.
– Але ти міг загубити що-небудь і по дорозі, – наполягав на своєму Славко. – Перевіримо?
Він, хоч і підсміювався над товаришем, проте завжди допомагав йому. Носив у школу дві ручки, два олівці, дві лінійки і запасний зошит, які часто були потрібні Дмитрикові.
Дмитрик хотів як завжди віджартуватися. Та за якусь невловиму мить ніби щось у нього всередині увімкнулося. Хлопчикові раптом теж стало цікаво. Він зняв з-за спини наплічник і відкрив його.
– Зошити всі, – почав говорити Славко, – ручка і олівці на місці, підручники теж.
Він наморщив лоба й недовірливо подивився на Дмитрика.
– Все є. Дуже дивно. Тоді обстежимо тебе самого. Кашкет на голові, черевики однакові. Цікаво, як це ти примудрився нічого не забути і не загубити?
– Невже нічого!? – здивувався й собі Дмитрик.
Славко тим часом зосереджено обдивлявся товариша. Він мріяв, коли виросте, стати детективом. А тут, саме можна було показати свою спостережливість і кмітливість.
– Якщо все на місці, – говорив Славко, з ученим виглядом походжаючи довкола Дмитрика, – значить ти нічого не забув і не загубив, а якщо ти нічого не забув і не загубив, значить, ти не Заза. Але такого бути не може, значить ти щось таки загубив або забув…
Славко зупинився, замислено почухав потилицю і втупив погляд у землю. Враз його очі округлилися.
– А де твоя тінь? – вигукнув він.
Дмитрик озирнувся і побачив на асфальті лише темний чіткий силует Славка. Від нього самого тінь не падала.
– Де вона?! – скрикнув розпачливо.
– Де, де? Загубив напевно, – сказав Славко, гордий від свого відкриття.
Він поглянув на зніяковілого Дмитрика і, щоб заспокоїти його, додав:
– Не знаю точно, але думаю, що і без тіні жити можна.
– Що значить можна?! – У всіх вона є, а в мене нема? І як я її міг загубити? Я її не носив, не одягав, вона сама зі мною ходила.
– Не знаю, – знизав плечима Славко, уважно дивлячись на свою тінь.
Він вирішив будь-що розв’язати цю задачу і знову почав думати як майбутній детектив.
– Тінь буває, коли є сонце і якась річ, від якої вона падає. Якщо ж тіні немає, то немає або сонця, або речі. Але, – він подивився вгору, – сонце світить…
– Ти хочеш сказати, що немає мене? – перебив його Дмитрик.
– Ні, ні, – поспішив відповісти Славко і знову наморщив лоба, – якщо я тебе бачу, значить ти є, але і сонце є…
Цього разу хлопчик таки заплутався.
– Треба спитати у нашої вчительки – сказав він – вона повинна знати, що все це означає.
Дмитрик погодився, натягнув ранець і вони швидко покрокували до школи.
Переполох
Хоча хлопчики й поспішали, Дмитрик тричі озирнувся дорогою. Чи не з’явилася тінь так само, як зникла? Та цього не сталося. По асфальту рухалася лише одна тінь – Славкова.
Коли підійшли до школи, почули дзвінок. Щодуху кинулися до свого класу, та біля дверей зіткнулися з учителькою Тетяною Іванівною. Вона впустила їх, але залишила стояти біля входу. Учні встали.
– Добрий день, сідайте, – кивнула всім учителька і повернулася до хлопців, – чому ви запізнилися?
– Я це…, – почав Дмитрик, – як його … Забув.
Учні голосно засміялися. Посміхнулась і Тетяна Іванівна. Тоді обізвався Славко:
– Дмитрик тінь загубив.
– Що? – незрозуміла вчителька.
– Тінь. Та, що від сонця, – пояснив Славко.
Клас знову вибухнув дзвінким сміхом.
– Могли б щось інше вигадати, – зауважила Тетяна Іванівна, – будинок перебіг через дорогу, чи пароплав пролетів у небі.
– Ні, це правда, – вигукнув Дмитрик, – від Славка падає тінь, а від мене ні. Ходімте з нами на вулицю, самі побачите.
Тетяна Іванівна, звісно, нікуди не збиралася йти під час уроку, тому вирішила схитрувати.
– Я можу з вами піти, – мовила, – але тоді вас покараю ще й за обман, згодні?
– Добре! – поспішив вигукнути Дмитрик, – якщо ми обманули, то всі уроки простоїмо в кутку.
Учительці набридла ця безглузда суперечка і впертість хлопців. Вже хотіла нагримати на них, але несподівано її очі розширилися, скляний погляд утупився в одну точку і зміненим, якимось металевим голосом Тетяна Іванівна сказала:
– Всім сидіти тихо, я повернуся за п’ять хвилин, – і разом з хлопцями вийшла з класу.
– Ти не відчуваєш, тінь не з’явилася? – тихо запитав Славко у Дмитрика, коли вони йшли коридором. – Бо мені не хочеться всі уроки стояти в кутку.
– Я ніколи її не відчував, – й собі захвилювався той, – навіть не думав про неї.
Вийшовши на вулицю, всі троє зупинились. Сонце світило яскраво і на асфальті чітко вимальовувалося два силуети. Від Дмитрика тінь не падала.
Тетяна Іванівна довго стояла непорушно. Тоді струсонула головою, наче відганяючи нав’язливу примару й сказала хлопцям:
– Ідіть у клас. Я скоро буду.
Решта частина уроку пройшла аж надто тихо. Учителька нікого не питала і час від часу стурбовано дивилася на Дмитрика.
Після дзвінка вона повела хлопчика до учительської, і, коли там зібралися вчителі та директор, всі разом вони подалися на вулицю.
У вікнах, що виходили на шкільний двір, вже стирчали сотні учнівських голів. Навіть старшокласники не пам’ятали нічого подібного. Вчителі оточили Дмитрика і жваво перемовляючись, дивилися то на нього, то на сонце. Ніхто, навіть учитель фізики, не міг пояснити загадкове зникнення тіні.
Захекана та схвильована прибігла з роботи Дмитрикова мама, яку вчителька викликала по телефону. Вона міцно пригорнула сина до себе і, не даючи йому мовити й слова, сипонула, наче з мішка, запитаннями.
– Що з тобою?.. Що сталося?.. Ти захворів?.. Тебе хтось набив?.. Тебе образили?..
До неї підійшов директор школи – високий чоловік з дуже серйозним обличчям.
– Не переживайте. Нічого страшного. Просто у вашого сина зникла тінь.
– Що?!
– Тінь. Подивіться.
Мати глянула і спантеличено вигукнула:
– Немає!
– Я загубив її, – пробелькотів Дмитрик, опустивши голову.
Та мати не почула цього. Вона вчепилася в рукав модного директорського піджака і, смикаючи його, розпачливо запитувала:
– Що ж тепер буде?! Що ж робити?!
– Не знаю, – намагаючись звільнити свій піджак, відповів директор, – відведіть його до лікаря, нехай пройде обстеження.
Тут жінка відпустила нарешті рукав директора, вхопила сина за руку і потягнула за собою.
Як Дмитрик не пручався, що не казав на своє виправдання але таки пройшов усіх до одного лікарів, яких навигадували дорослі.
Та жоден з них не знав тіньової хвороби. Наговорили купу розумних слів, з яких хлопчик нічого не зрозумів, і тим усе й закінчилося.
Додому мати з сином поверталися пізно. Жінка нагодувала Дмитрика вечерею і не згадуючи про домашні завдання одразу поклала спати. Сама ж зачинилася з батьком в іншій кімнаті. Звідки ще довго чулися стривожені притишені голоси.
На пошуки загубленої тіні
Дмитрик не заснув і не збирався засинати. Вирішив, що жити без тіні не може. В усіх вона є і в нього повинна бути. Треба лише знайти її.
Хлопчик надумав цієї ж ночі втекти на пошуки тіні. Він дочекався доки позасинають батьки, нашвидкоруч одягнувся і дістав з-під столу свій шкільний наплічник. Тихо, наче миша, вийняв з нього зошити та книжки, написав батькам записку, поклав у наплічник ліхтарик і вислизнув з кімнати.
В повній темряві навшпиньках рушив коридором. Десь на середині дороги під ногою рипнула підлога. Дмитрик завмер. Але в кімнаті батьків було тихо. Врешті прокрався на кухню, склав все для далекої подорожі й нечутно зачинив за собою двері квартири.
Дмитрик не знав куди треба йти, але це його не бентежило. Якщо тінь десь є, то рано чи пізно він її знайде. Тепер же головне подалі втекти від дому, щоб ніхто не зупинив і не повернув до батьків. Тоді знову лікарі, глузування однокласників…
Коли на обрії спалахнула ранкова зоря, Дмитрик уже вийшов за місто. Він дуже втомився від довгої ходи і присів на камінець, що самотньо лежав край дороги. А коли відкрив наплічник, то вражено скрикнув:
– Що це?
Замість буханця хліба хлопчик поклав собі на дорогу камінець для наточування ножів. Замість шматка сала – великий складений ніж, а замість води у пляшці – оцет, який мама додавала в різні страви.
Отже, ні пити, ні їсти у Дмитрика не було.
Коли хлопчик підвівся, на нього чекала інша несподіванка. Відчув, що муляє ліву ногу. Глянув униз і побачив, що поспішаючи, одягнув удома два правих черевика. Один зелений, другий червоний.
Отож довелося їх скинути, зв’язати шнурками і, перекинувши через плече, рушити далі босоніж.
Вдалині з’явилося невеличке село з чепурними білими хатками. Ноги самі понесли Дмитрика на крайнє подвір’я. А там саме поралася біля курей старенька бабуня.
– Добрий день, – привітався до неї хлопчик.
– Доброго здоров’я синку, звідкіля ти такий узявся тутечки?
– Я з міста йду і захотів попити.
– То ходи до хати, розкажеш куди подорожуєш. А я ще й пирогом тебе почастую. Мабуть від вчора нічого не їв.
Бабуня пильно подивилася на Дмитрика і йому здалося, що вона знає всі його думки.
Увійшли в хату. Господиня налила в склянку свіжоохолодженого молока і дала до нього великий шматок пирога з яблуками. Хлопчик наминаючи пиріг, мимоволі розповів куди і навіщо він іде, хоча спочатку зовсім не хотів цього робити.
– Мама з татом, певне, хвилюються? – запитала старенька.
– Я їм лишив записку, – відповів Дмитрик.
– А що це стирчить з твоєї кишені?
Хлопчик витягнув папірець і розгорнув перед очима.
– Забув! – вигукнув він. – Забув покласти записку на стіл! Знову моя неуважність. Що ж робити?
– Ти можеш повернутися і все буде гаразд, – зауважила бабуся.
– Ні, тільки не це.
Старенька розуміюче всміхнулася:
– Що ж, я тобі допоможу. Мій син сьогодні поїде до міста. Напиши адресу і він кине листа в поштову скриньку.
– О, дякую, ви такі добрі.
– Я добра лише до хороших людей. Крім того у тебе особливе призначення на землі.
– Яке?
– Якби то знати, – зітхнула бабуся. – А тепер може поспиш годинку, другу?
– Ні, мушу йти далі. Шукати тінь.
Бабуся кивнула на знак згоди і лагідно погладила Дмитрика по голові. А коли забрала руку, він відчув, що голову оповив теплий густий туман. В одну мить Дмитрик заснув глибоким спокійним сном.
Старенька, і про це неважко здогадатися, була чаклункою. Поки хлопчик спав, бабуся узяла куряче яйце, поклала його на тарілку й почала качати по краю, щось нашіптуючи.
На денці тарілки з’явилися зрозумілі лише чаклунці зображення. Роздивившись їх, бабуня вийшла з хати і кинула яйце за паркан свого подвір’я.
– Тікайте всі біди та нещастя за яйцем, – сказала вона при цьому, – обходьте хлопчика десятою дорогою.
Коли Дмитрик прокинувся, був уже полудень. Старенька нагодувала його обідом і мовила на прощання:
– Я не знаю, де твоя тінь. Але на світі є один дід, який може тобі про це розповісти. Звуть його Віщуном і живе він відлюдком у темному зачарованому лісі. Я зроблю так, що ти опинишся біля того лісу. Далі мусиш іти сам. І пам’ятай: що б не трапилося, не звертай зі стежки, ні до чого не торкайся і не подавай жодного звуку. Аж поки не прийдеш до всезнаючого діда. Запам’ятав?
– Так, – відповів хлопчик. Від слів бабуні йому стало моторошно.
Але ж не міг Дмитрик показувати свій страх і ганьбитися перед старенькою, розпустивши нюні…
До всезнаючого діда
Як наказувала бабуня, Дмитрик вийшов у двір. Підійшов до старезного в’яза, що ріс на подвір’ї, сів навпочіпки й, затуливши очі руками, схилив голову додолу.
Якийсь час слухав над собою тихий шепіт старенької, потім враз став невагомим, наче пір’їнка. А ще через хвилину знову відчув своє тіло, випростався і озирнувся.
Дмитрик опинився біля темного лісу, що стояв перед ним страшною і неприступною стіною. Поруч хлопчик побачив в’яза, такого ж, як у дворі старої ворожки. А на ногах знайшов хорошу пару взуття. Він мав два правих черевики – зелений і червоний. Тепер же один був лівий, другий – правий, і обидва в зелену та червону смужку.
Від цих перетворень хлопчик забув, для чого тут опинився. Та вчасно схаменувся й рушив просто у гущавину, крізь яку невідомо хто проклав тоненьку звивисту стежку.
Йти довелося в сутінках. Розлогі дерева суцільним дахом затуляли сонце. Минулорічне сухе листя товстою ковдрою вкривало землю. Жодного зеленого листочка .
Хлопчик пройшов уже чимало, коли вгледів перед собою кінець білого мотузка, що визирав із трави біля стежки. Дмитрик встиг забути, що бабуня наказувала нічого не чіпати у лісі. Обережно торкнув мотузок пальцем. Та відняти палець він уже не зміг. Мотузок був липкий, наче змащений клеєм. Хлопчик вхопив його другою рукою і з силою відірвав від пальця. Але тепер приклеїлася рука. Дмитрик потягнув на себе. Нічого не вийшло. Тоді шарпнув з усієї сили.
Рука відчепилася. Але з-поміж дерев почувся шерхіт. І Дмитрик побачив чотирьох величезних, немов подушки, чорних павуків, які на ходу випускали з себе павутиння неймовірної товщини. Саме до цього павутиння і прилип спочатку хлопчик.
Один з павуків протягнув павутиння поперек доріжки і хлопчик, спробувавши втекти, повис на ньому, мов на канаті. Тут же спробував розірвати мотузку, та де там.
Інші три павуки швидко обплутали Дмитрика павутинням з ніг до голови. “От і кінець, – подумав хлопчик, – вляпався. І впіймали мене через мою ж таки безтолковість…”
Та помирати все ж не хотілося. Хлопчик замислився і згадав, що в наплічнику замість сала лежить великий складений ніж.
Дмитрик спробував поворушитися. Одна рука залишилася вільною і вигнувшись, він зміг стягнути наплічник. Але щось з нього дістати було ще важче. Рука аж затерпла, вивертаючись. Та ніж все ж опинився на долоні.
І тут хлопчику пощастило. Три павуки сховалися назад у пастку, а останній вчепився своїми отруйними щелепами у наплічник замість тіла. Якби він все ж вкусив Дмитрика, той миттєво був би мертвий.
А так хлопчик зубами вийняв з ножа лезо і, трохи промучившись, перерізав липкі мотузки. Потім рубанув ножем павуку за спиною по лапах і з усіх ніг кинувся тікати стежкою. І лише коли зрозумів, що переслідування немає, перейшов на ходу.
Поступово ліс ставав усе густішим. Все менше світла пробивалося крізь листя дерев. Хлопчикові почало здаватися, що за ним стежать. Ніби з усіх боків на нього дивляться невидимі очі. Хотів навіть піти назад але з жахом побачив, що стежка у нього за спиною зникла.
Отож, довелося рушити далі. Але відчуття, що за ним стежать не зникало і з кожним кроком посилювалось. Хлопчик забув, що в цьому лісі говорити теж не можна. І, врешті, не витримавши, голосно запитав:
– Тут є хто – небудь!? Озвіться!
В ту ж мить ліс наче прокинувся. З усіх дерев довкола з гучним шелестом та пронизливими звуками, схожими на сміх, здійнялася зграя великих чорних птахів. Вони закружляли над головою Дмитрика, наближаючись. У темряві загрозливо кліпали й світилися фосфорним блиском їхні вирячені очі.
Хлопчик на якусь хвилю прикипів до місця, на якому стояв. Але швидко оговтався, вхопив в одну руку ніж, в другу палицю, яку знайшов під ногами, й приготувався до бою.
Птахи, кружляючи, по одній або зграями почали падати на хлопчика, спрямовуючи на нього гострі великі дзьоби. Дмитрик намагався відбиватися, але ні ножем, ні палицею не міг влучити по метких та вертких птахах. Сам же отримав уже кілька сильних ударів по голові і руках.
Врешті хлопчик не встиг відбити атаку і кілька птахів вирвали з його рук палицю. Захищатися було нічим. Дмитрик глянув на землю й побачив, що з його наплічника випав камінець для наточування ножів. Він не міг врятувати хлопчика, але той про це не думав. Відчайдушно вхопив камінець, збираючись жбурнути його в середину зграї і випадково зачепив ним ніж, який все ще тримав у лівій руці.
Холодний металевий металевий звук розірвав вікову тишу зачарованого лісу. І сталося несподіване. Птахи припинили наступ й відлетіли від хлопчика.
– Ага! Злякалися! Ану геть з моєї дороги! – і знову, вже сильніше кресонув ножем об камінь.
Грізні птахи, наче злякані горобці, розлетілися в усі боки.
А Дмитрик полегшено видихнув, заховав ніж із камінцем і продовжив свою подорож.
Невдовзі стежка почала якось дивно вигинатися, петляючи між деревами. Але хлопчик не відходив від неї ні на крок.
На одному з крутих поворотів Дмитрик побачив неподалік дивну картину. Здавалося, що там стояли скульптури різних тварин: оленя, вовка, ведмедя, лисиці. От тільки скульптури ті були дещо незгабно нахилені в різні боки.
Дмитрик одразу забув, що сходити зі стежки чаклунка йому заборонила і звернув у бік дивних тварин.
Коли хлопчик підійшов ближче, то одразу збагнув, що помилився. То були не скульптури, а справжні тварини, що потрапили у полон якоїсь невідомої рослини. Її довгі міцні колючки з усіх боків увіп’ялися в тіла нещасних тварин, висмоктуючи з них усі соки.
Дмитрик недовго дивився на ці жахи. Раптом відчув, що його щось боляче вкололо в ногу. Озирнувшись, побачив довкола себе багато колючок, які просто на очах пнулися вгору, розгалужуючись. Хлопчик швидко вихопив ніж, але не зміг ні розрізати, ні зламати жодної колючки.
Тікати ж від рослини вже було пізно. За якусь хвилину вона виросла настільки, що увіп’явшись в шкіру, почала піднімати хлопчика над землею. Від несамовитого болю, він закричав, але тут ніхто не міг йому допомогти. Тіло все більше відривалося від землі і перехилялося на бік.
Врешті ноги вже опинилися вище голови. Дмитрик швидко слабшав, і останнє, що він почув перед втратою свідомості, було незрозуміле булькання, так ніби з пляшки виливалася вода…
Очуняв хлопчик не скоро. Він лежав на землі, все тіло боліло, а в голові гуло, наче в порожній бочці. Нарешті усвідомив, що він ще живий, і озирнувся. Тварини, скуті невідомою рослиною, стояли на місці.
“Що ж тоді не дало загинути мені?” – подумав Дмитрик.
Він все більше приходив до тями і відчув їдкий запах, що йшов від землі і одежі. “Це ж оцет, – здогадався. – Ось що булькало. Я забув закоркувати пляшку й коли перевернувся, оцет вилився і вбив цю жахливу рослину.”
Хлопчик підвівся і взяв наплічник. В пляшці залишилося ще трохи рятівної рідини. І пробираючись назад до стежки, Дмитрик кропив нею перед собою, лиш тільки з’являлися паростки хижої рослини.
В гостях у віщуна
Діставшись до своєї доріжки горе – мандрівник довго відпочивав і лише потім рушив далі, перемагаючи біль від уколів рослини – бандита.
Раптом ліс наче розступився. Хлопчик вийшов на велику, яскраво освітлену сонцем галявину. В її центрі на чотирьох стовпах – підпорках, високо над землею розташувалась невеличка хатинка.
Не підходячи, Дмитрик обійшов будиночок з усіх боків, але не побачив у ньому ні вікон, ні дверей. Тоді наважився підійти ближче.
Останній крок у нього не вийшов. Уся галявина по краях несподівано почала підніматися. І дуже швидко згорнулася до хатки, наче велетенська квітка. Хлопчик не встиг нічого зрозуміти, як його підкинуло вгору і якимсь неймовірним чином він опинився на підлозі в середині хатини. Перед ним за столом сидів старезний сивий дідуган з білою бородою і невдоволеним обличчям.
– Що за нечемний хлопчисько, – мовив старий, – без дозволу зайшов у мою хату і навіть не привітався.
– Я… Я ще не встиг, – розгубився Дмитрик.
– Не встиг? – пробуркотів старий. – То може хоч скажеш хто ти і звідки?
– Заза. О! Ні, Заза, то прізвисько, а звати мене Дмитриком. Я загубив тінь і йду її шукати. Одна добра бабуня порадила мені знайти всезнаючого діда, якого звуть Віщуном.
– Віщуном? – перепитав старий. – А навіщо він тобі?
– Він мені допоможе.
– А з якого це дива Віщун буде тобі допомагати?
Дмитрика почав дратувати цей противний дідуган.
– Він не такий, як ви. Він добрий.
– Добрий?! – старий зневажливо скривився. – Як усі помиляються, вважаючи Віщуна добрим. Я скажу тобі який він, хитрий, підступний, примхливий і злий.
– Це неправда! Ви просто заздрите йому!
– Я?! Ха – ха – ха! Я не заздрю йому. Я найкраще його знаю, бо я і є Віщун.
Старий глузливо засміявся, дивлячись на великі здивовані очі хлопчика.
– Ви – Віщун? – ледь видушив з себе той… – А я думав, ви мені допоможете.
– Не хвилюйся, – бадьоро мовив дідусь, – Я й справді тобі допоможу. І не за гарні очі. А тому, що відчуваю – в тебе важливе призначення на землі.
Дмитрик уже чув ці слова від чаклунки і цього разу не зміг стриматися.
– А що це таке – призначення?
Віщун враз посерйознішав.
– Розумієш, Заза, тобто Дмитрик, кожна людина для чогось народжується. Припустимо, я живу, аби знати що було і передбачати що буде.
– А для чого живу я?
– Точно сказати цього не може ніхто. Але я знаю, що ти повинен будеш зробити щось дуже важливе для людей. Тобі допомагає все, навіть твоя забудькуватість. І ніж, і камінець для наточування, і оцет ти взяв випадково, а це врятувало тобі життя.
– Звідки… – Хлопчик хотів було запитати, звідки дідусь усе це знає, та вчасно спинився. Він же знає все.
– Поясніть мені, будь ласка, – запитав, – що це за стежка привела мене сюди? Позаду вона одразу зникала.
– Тут усе просто. І зараз, і завжди йде велика війна на Землі між силами Зла і Добра. За зникненням твоєї тіні криється великий злочин, що задумали сили Зла. Добро ж тепер ослаблено, але ще має владу. Це воно допомогло Славкові виявити пропажу тіні, примусило вчительку піти під час уроку на вулицю. Це воно послало тобі добру чаклунку, а потім вело тебе лісом.
– Чому ж тоді на мене нападали павуки, чорні птахи та хижа рослина?
– Ні сили Добра, ні сили Зла не всесильні.
– А ви на чиїй стороні? – з деяким хвилюванням запитав хлопчик.
– Я сам по собі, – гордо випнув груди дідусь, – але сьогодні мені хочеться тобі допомогти. Я ще ніколи не був таким добрим як зараз.
– Може це добрі сили на вас подіяли? – припустив Дмитрик.
– Що?! – підвищив голос Віщун. – Та як ти смів таке подумати? Ти хочеш мене образити? На мене ніхто не може подіяти.
– Ой! Вибачте, – спохопився хлопчик.
– Гаразд. Я сьогодні й справді дуже добрий. Аж самому дивно.
Дідусь скривився, показуючи, як йому не хочеться бути аж надто добрим, а далі сказав:
– Я подарую тобі дорогу до тіні, але потім мусиш діяти сам. І ні на кого уже не сподівайся. Там, куди ти потрапиш, сили Добра не мають влади.
Віщун дав Дмитрикові хліба, води, опустив на землю і показав у дальній кінець галявини.
– Там побачиш стежку. По ній і йди, Заза – Дмитрик. Тільки швидше, поки я ще не встиг розсердитися.
– Дякую вам! – гукнув на прощання хлопчик й, не гаючись вирушив у дорогу.
Охоронці країни Тіней
Дмитрик знову заглибився в ліс і, цього разу, не зважаючи на забудькуватість, зі стежки не звертав, ні до чого не торкався і голосу не подавав.
Так він ішов три дні, лише ненадовго зупиняючись, щоб поїсти й перепочити. Спав він просто на землі, згрібаючи собі на постіль минулорічне листя.
Четвертого дня, вже під вечір, хлопчик несподівано побачив попереду невелику хатинку. Вона виглядала дуже дивно посеред темного лісу. Але в її маленькому віконечку виблискував ледь помітний вогник.
Хлопчикові стало лячно, бо ж у такому місці могли жити лише розбійники. І все ж він не відступив.
З кожним кроком довкіл ставало темніше й темніше, хоч до вечірніх сутінок ще залишалося багато часу. Врешті Дмитрик підкрався до хатини і, причаївшись біля вікна, прислухався.
В хатині розмовляли троє чоловіків.
– Ех, невесела в нас служба, – казав один, – сиди тут, стережи когось.
– Так, – погодився другий, – за два роки я жодної живої душі не бачив.
– Нічого, – примирливо мовив третій, – скоро нас поміняють. Тоді і відпочинемо, і порозважаємось. Наш господар задумав нову й дуже велику капость.
– На це він майстер, – шанобливо підхопив перший, – не дарма тут з’явився цей новенький. До речі, де він?
– Пішов на кухню,- відповів другий чоловік, – вечерю нам готує. Дивний він якийсь…
Дмитрик з цієї розмови нічого не зрозумів. Узнав лише, що в хаті знаходяться четверо охоронців якогось невідомого господаря. Хатина ж, певно, стоїть на кордоні його володінь.
Заза обережно обійшов хату з усіх боків. Від неї не відходила жодна доріжка. Навіть стежка, якою він прийшов, уже встигла повністю зникнути.
Дмитрик зазирнув у вікно. Троє чоловіків, розмову яких він чув, сиділи за столом. Четвертий, якого вони називали новеньким, стояв спиною до Дмитрика. Він здався йому дуже маленьким. Так, наче то був не дорослий, а хлопчик.
“Якісь вони всі темні, – здивувався Дмитрик, – і каганець ледь – ледь запалили. А цей четвертий когось мені дуже нагадує”.
В ту саму мить невеличкий на зріст чоловік обернувся і Дмитрик побачив самого себе.
– Моя тінь! – мало не скрикнув Дмитрик. – Вона в їхній владі!
– Якийсь ти мовчазний, – почувся тим часом голос першого чоловіка, – скажи хоч як тебе звати.
– Мене звали Заза, – Дмитрик одразу впізнав свій голос, яким говорила його Тінь, – це тому, що я був Забудькою – Загубійкою.
– А я все думаю, чому наша вечеря зовсім не смачна, – обізвався другий чоловік.
– Так! – вигукнула хлопчикова тінь, – я забув кинути приправу з лісового пилу і живиці.
Дмитрик, сидячи під вікном, тихо засміявся. Виявляється, тінь – його точна копія.
Хлопчик ще раз обійшов хату й зрозумів, що непомітно пробратися в неї зможе лише через дах. Він приставив до стіни кілька міцних кілочків різної довжини і, чіпляючись руками за цеглу, поліз угору. Одного разу його пальці сковзнули униз. Хлопчик мало не впав. Але другою рукою йому вдалося втриматися.
Врешті Дмитрик виліз на дах і через незачинене віконце, заліз на горище. Тут було чути все, що відбувалося в хаті.
Та випадково хлопчик наступив на сухий прутик. Той тріснув неймовірно голосно.
– Що це? – стрепенувся перший охоронець.
– Десь хруснуло, здається, – сказав другий. – Тільки не розумію де.
– Піду подивлюся, – підвівся з місця третій і рушив до дверей.
Дмитрик виглянув через вікно горища й побачив унизу темного чоловіка.
Хлопчикові захотілося добре роздивитися охоронця і він нахилився нижче. Але через забудькуватість його наплічник не був застібнутий і з нього на голову охоронцю випав камінець для наточування ножей…
Дмитрик, тим часом, знайшов у підлозі горища шпаринку й ліг, спостерігаючи за тінями.
Перший чоловік, або, точніше перша тінь взяла в руку круглу товсту пластину з багатьма позначками, вставила в її середину стрілку і несильно крутнула.
– Людина! – вигукнули всі тіні разом, коли пластина зупинилася. – Неподалік від нас людина!
Вони одразу заметушилися:
– Де наша пастка на людей!?
– Ось вона!
В руках однієї тіні з’явилося щось схоже на велику кулю.
– Запускай, – гукнули інші.
Тінь натиснула якусь невидиму кнопку і Дмитрик відчув, що тіло перестало його слухатися. Він все розумів, але не міг нічого зробити. Його руки раптом відчинили люк, що вів з хати на горище, а ноги підвели тіло і стрибнули униз.
Після появи Дмитрика Тіні одразу вимкнули свою пастку.
– Так ось хто до нас завітав, – порушила тишу перша тінь, – до нас прибуло тіло нашого нового друга Дмитрика, якого ми будемо звати Зазою.
– Це я Заза і я Дмитрик! – вигукнув хлопчик. – А він моя тінь.
– Е, ні. Все якраз навпаки. Заза і Дмитрик – це він, а ти його тіло, яке тепер нікому не потрібне.
– Що?! Я непотрібен? – від обурення хлопчик аж почервонів і забув, що розмовляє з дорослими. – Та вас взагалі немає. Камінець проскакує крізь вас, наче крізь порожнє місце. Навіть вдарити вас немає як. Кулакові не буде за що зачепитися!
– Це ти не існуєш, – спокійно заперечила перша тінь. – Це я не можу вдарити тебе. Це мій кулак ні за що не може зачепитися.
Від цих слів у Дмитрика перехопило подих. Він зрозумів, що нічого не може заперечити. Але тут погляд хлопчика впав на його тінь, і він запитав:
– Чого ти мовчиш? Скажи їм, я твій, чи ти моя.
– Не знаю, – тінь Дмитрика почувала себе незручно, – я завжди була з тобою і ще не звикла бути окремо.
– Чули, – зрадів Заза, – вона зі мною ходила, значить вона моя, а не я її.
Хлопчик збагнув, що тіні нічого йому зробити не можуть. Що вони живуть в іншому світі і в цей світ ніколи не перейдуть. Але він забув про пастку на людей і дуже швидко поплатився за це.
– Так було раніше, – промовила перша тінь. В її голосі з’явилися злі нотки. – Тепер прийшов наш час. Я хотіла відпустити тебе, але ти мене розсердив і я заведу тебе до нашого короля, на його справедливий суд.
Вона увімкнула пастку для людей, наказала тіні Дмитрика йти за нею і рушила до виходу з хати. Хлопчик не міг нічого вдіяти, мусив іти за пасткою.
Інші дві тіні залишилися в будиночку продовжувати нести варту.
І все ж Дмитрик вирішив з нею заговорити. Спробувати схилити на свій бік і більше дізнатися про королівство тіней.
– Як же це так, – звернувся до неї, – ти втекла навіть не попередивши?
– Я не тікала, – з усе тим же байдужим виглядом відповіла тінь, – мене хтось підхопив, відірвав від тебе і переніс у королівство тіней.
– Але зізнайся, зі мною тобі було краще? – з острахом запитав Дмитрик. Від відповіді на це запитання для нього залежало дуже багато.
– Так, – мовила тінь. – Тоді не треба було нічого робити. Тільки повторювати твої рухи.
– Отже ти хочеш повернутися, щоб ми знову були разом? – зрадів Заза.
– В мене немає ніяких бажань. Я нічого не хочу.
– Але ти згадай як нам було весело вдвох. Губили все підряд. Забували все, що треба було пам’ятати. Грали у дворі в різні ігри. Із Славкою по чужих садках лазили.
Дмитрик говорив усе, що спадало йому на думку. І при останніх словах тінь ледь помітно стрепенулася:
– Тінь Славка я пам’ятаю. Ми дружили.
– Ну так от. Вона тебе чекає. Але, щоб, повернутися до неї, ти повинна мені допомогти.
– Не знаю…
– Фу-у, – хлопчика почала дратувати млявість тіні, але він стримувався як міг. – Ну, а маму ти пам’ятаєш?
– Так, вона мене любила, піклувалася про мене.
– Поки ми тут, тінь мами про тебе думає, переживає. Її не можна засмучувати. Ми повинні повернутися.
– Я хочу до мами.
“Я теж”, – подумав Дмитрик з деяким сумом, але вголос не сказав.
– Тоді ти повинна мені допомогти. І слухатись мене.
– Добре. Що треба робити?
– Нарешті, – полегшено видихнув хлопчик. – По-перше, ніхто не повинен знати, що ти на моєму боці. По-друге, ти повинна все уважно слухати, пильно дивитися в усі боки, запам’ятовувати і переповідати мені.
– Так багато…
– Це одразу здається, що багато. Потім звикнеш. Пам’ятаєш, ми із Славком грали у шпигунів?
– Було дуже цікаво…
– Отак і тут. Треба підслуховувати і підглядати.
– Я спробую.
Дмитрик дуже зрадів, що вдалося переконати тінь.
– А тепер розкажи, що ти знаєш про королівство, короля і його підданих, – попросив він.
– Зовсім мало, – розпочала його тінь із своєю незмінною байдужістю. – Король – це головна тінь, яка всіма керує і якій всі підкоряються. У нього є прилади, що відривають тінь від людини і керують людьми, які втратили тінь. Його всі бояться, бо він може знищувати непокірні тіні.
– Що ж король збирається робити з тінями?
– Спочатку позабирає тіні у всіх людей на землі. Без тіні людина довго не живе і весь світ перетвориться на королівство тіней, в якому він буде панувати.
– Ти не знаєш, скільки люди можуть прожити без тіні? – захвилювався Дмитрик.
– Я чув, але не пам’ятаю. Забув.
Заза є Заза, подумав хлопчик і пригадав, що живе без тіні вже тиждень. Це засмутило його ще більше, адже він не знав скільки йому ще залишилося.
– І багато в королівстві тіней? – запитав він.
– Майже сто. Кажуть, тепер король готується до великих викрадень. Я – його перший досвід. Всі інші тіні взяті у померлих.
Попереду між деревами з’явилися темні високі стіни. Дмитрик, його тінь і охоронець наблизилися до фортеці короля тіней.
– Ти не знаєш, де мене залишать? – спитав Дмитрик наостанку.
– В одному з підвалів. – відповіла тінь.
– Знайди мене. Розкажеш усе, що дізнаєшся. А там придумаємо, як мені звільнитися.
Біля воріт фортеці перша тінь обмінялась кількома словами із сторожами і ворота відчинилися. Тепер перед ними височів велетенський сірий палац короля, кожний вихід до якого охороняли троє вартових. З усіх боків палацу рівними рядами стояли невеличкі темні будиночки. В них жили піддані його величності.
Слідом за своїм провожатим хлопчик пройшов мимо палацу і сходинками спустився в підвал темної споруди, що слугував за тюрму. Грати за ними зачинилися, і біля входу, наче з – під землі, виросли двоє вартових.
Його величність – Король тіней
Дмитрикові залишили всі його речі, але наплічник не міг порадувати хлопчика нічим їстівним. Він провів неспокійну ніч на твердій дерев’яній лаві, що була тут замість ліжка. А зранку почав вимагати сніданок.
– У тюрмах полонених годують! – гукнув він голосно до вартових. – Так я швидко помру і король вас покарає.
Охоронці перезирнулися і один з них промовив:
– Пил у тебе під ногами, а сіль і живицю злочинцям у нас не дають.
– Я не їм пилу, – почав уже дратуватися хлопчик. Його все більше розчаровував розум тіней. – Дайте хліба, води.
Один з вартових зник і невдовзі невідомо звідки приніс те, що вимагав Дмитрик. Ще за деякий час з’явився вчорашній провожатий Зази.
– Тебе хоче бачити наш король! – сказав він хлопчику.
– Навіщо? – поцікавився Дмитрик.
– Це мені невідомо. Я повинен лише привести тебе до тронного залу. І, взагалі, менше балакай. Наш король не любить базік.
Він узяв до рук прилад, яким вів Дмитрика до фортеці, і спрямував рух хлопчика до палацу його величності.
Проминувши двоє дверей і дві варти, вони одразу опинилися в тронному залі. Тут, як і всюди в королівстві, було темно, немов уночі.
В далині на високому троні, оточений десятьма тінями, сидів король. В напівтемряві залу добре розгледіти його було неможливо. Але хлопчик помітив, що то була тінь кремезного чоловіка з сильно насунутими бровами, широким носом і випнутою нижньою щелепою.
– А ось і наш герой, – почувся гучний бас короля, – ти йшов сюди забрати свою тінь?! Ха-ха-ха. Люди не можуть змиритися з тим, що хтось сильніший за них.
Слухаючи самовдоволену промову короля, Дмитрик почув за спиною тихий шепіт свого охоронця:
– Падай на коліна, проси пощади, звеличуй нашого володаря. Тільки це тебе може врятувати.
– Відчепись, – огризнувся хлопчик, – ти мені вже набрид.
– Чого мовчиш? – загримів голос короля. – Відповідай. Будеш мені служити?
– Я не можу. Завжди все забуваю, – вирішив схитрувати хлопчик. – Ще сплутаю якийсь ваш наказ.
– Мене не обдуриш. Я знаю всі хитрощі людей. Відповідай: так чи ні?
Дмитрик замислився. Король виявився досить кмітливим, як для тіні. Водити його за ніс, певне, не вдасться. Треба вибирати.
– Ні, я не можу прийняти вашу чудову пропозицію.
– Вважаєш ганебним служити королю тіней? Думаєш собі: що скажуть друзі, коли дізнаються? Чи не так?
– Ви добре обізнані з життям людей.
– Забудь про своє минуле, – король зробив вигляд, що не помітив зауваження Дмитрика. – Туди немає і ніколи не буде вороття. Якщо ж служитимеш мені, я подарую тобі життя.
– Краще я посиджу за гратами. Мені там сподобалось.
– Дивись, – голос короля став злим. – Ще пожалкуєш.
Його величність підвівся з трону. Всі тіні в ту ж мить впали на коліна. Лиш Дмитрик залишився стояти. Короля це ще більше розлютило. І, мабуть, через це він, виходячи з зали, за щось зачепився і впав.
Хлопчик чекав, що слуги одразу ж кинуться на допомогу своєму володарю. Але цього не сталося. Ніхто не зрушив з місця. Король не звернув уваги на таку невихованість, підвівся і швидко зник в одному з темних кутків тронного залу.
– Твого кінця чекати не довго, – мовив охоронець до Дмитрика, коли король вийшов, – його величність тобі цього не подарує.
Він завів хлопчика до тюрми і про себе записав його до мертвих.
Минуло кілька днів. Дмитрика ніхто не турбував. Лише тричі на день йому приносили шматок хліба і кварту води. Жодного разу до нього не навідалась і його тінь. Хлопчика це дуже хвилювало, бо сам він ніяк не міг вибратися з тюрми. У вартових завжди напоготові був прилад обезволювання людей. Проти нього він нічого не міг вдіяти.
Але на п’ятий день пiзно ввечерi тiнь Дмитрика непомiтно для вартових прослизнула в камеру хлопчика. Для неї це було не так уже i складно. Нiякi, найвужчi грати не могли бути перешкодою для тiнi.
– Нарештi! – Тихо вигукнув в’язень. – Де тебе так довго носило?
– Я виконувала твої доручення, – вiдповiла тiнь,- грала в шпигунiв. Слухала, дивилася, запам’ятовувала.
– Ну i що?
– Король живе в палацi зовсiм один. Нiкого туди не пускає вночi, а вдень можна зайти лише до тронного залу. Далi жодна тiнь зайти не може.
– А людина?
– Не знаю.
– Коли мене привели до короля i вiн упав, жодна тiнь не кинулась йому допомогти.
– Король заборонив до себе пiдходити.
– Цiкавий король. Про нього самого нiчого не дiзнався?
– Нiчого. Кажуть, що вiн великий чаклун.
– Що ж, тепер час звiльняти мене з полону, – сказав Дмитрик якомога впевненiше, щоб тiнь нi на мить в ньому не засумнiвалася. – Ти взнала як це зробити?
– Так, я вимкну прилад, який знаходиться у вартових. А дверi ти вiдчинеш сам. Там немає замка.
– Чудово! – зрадiв Дмитрик.- Тiльки як обдурити вартових? Треба забрати у них прилад, аби вони його одразу не ввiмкнули, коли побачать, що я тiкаю.
– Це я беру на себе, – тiнi, здавалося, сподобалась гра у шпигунiв.
Вона прослизнула крiзь грати, обiйшла вартових i наблизилась до них з iншого боку.
– Йдiть на той бiк палацу, – звернулася до тiней, – король наказав видати всiм по три порцiї живицi. А я почергую за вас.
– Ходiмо швидше, – зрадiв один вартовий.
– Зачекай, – засумнiвався другий, – а чому так пiзно?
– Свiй наказ король оголосив перед закриттям палацу на нiч, – мовила тiнь Дмитрика.
Почувши це, вартовi залишили їй прилад обезволювання людей i побiгли за своєю улюбленою стравою.
Тiнь, не гаючись, вiдключила прилад i за хвилину хлопчик був уже на свободi.
Особисті покої короля
– Гарно ти їх обдурила, – похвалив Дмитрик свою тiнь, а тодi запитав: – Чому на вулицях нiкого немає? Всi сплять?
– Тiнi взагалi не сплять. Просто король заборонив усiм виходити на вулицю вночi. Лише охоронцi несуть свою варту.
– Що ж, це на краще. Тепер ходiмо в палац розгадувати таємницi вашого короля.
– Але там багато вартових. Та й король може нас знищити.
– Iншого виходу немає, – наполягав Дмитрик, – не забувай, менi загрожує смерть. Тодi ти нiколи не повернешся до мами i Славка.
– О! Це жахливо! – засмутилася тiнь.- Ходімо.
Поки вони наближались до палацу, Дмитрик встиг забути де вiн i навiщо. За старою звичкою вiн озирався на всi боки i пiдбивав ногами камiнчики. Один з них пiдбив так вдало, що, пiдскочивши двiчi, вiн вiдлетiв у кущi напроти входу в палац.
Вартовi почули цей шерхiт, перезирнулися й обережно рушили перевiрити в чому справа. А хлопчик, нiчого не помiтивши, разом iз своєю тiнню пройшов у першi дверi, якi були незачиненими.
В цей час із вулицi почали доноситися розгубленi вигуки. Охоронцi не отримали обiцяну живицю, не знайшли в тюрмi Дмитрика й пiдняли тривогу.
А хлопчик i його тiнь вже пiдiйшли до дверей, що вели у тронний зал.
– Там чергують ще двоє вартових, – прошепотiла тiнь.
– Дмитрик спробував тихо вiдчинити дверi, але не змiг.
– Треба щось вигадати. Тут нас можуть впiймати.
– Охоронцi не наважаться з’явитися в палацi, щоб не вiдволікати короля вiд його мудрих роздумiв.
– Все одно треба йти далi. Не стирчати ж тут до ранку, – замислився Дмитрик.
– Зачекай, – мовила його тiнь, – я спробую щось зробити.
Тiнь прослизнула в ледь помiтну щiлинку i Дмитрик одразу ж почув її схвильований голос.
– Утiк державний злочинець, – сказала вона охоронцям. – Людина, яку ми впiймали, зникла. Чули шум на вулицi?
– Так, – вартовi не могли в темрявi роздивитися, хто до них прийшов i нiчого не запiдозрили.
– Вам, як найдосвiдченiшим i найкмiтливiшим наказано негайно вирушити на пошуки втiкача. Менi ж – залишатися тут, на вартi його величностi.
Вартовi передали всi прилади охорони палацу Дмитриковiй тiнi i, не помiтивши хлопчика, вискочили на вулицю.
– Ти робиш успiхи, – похвалив Дмитрик свою тiнь, коли та вiдкрила приладом дверi, – тепер вперед. В кутку вхiд до покоїв короля.
– Я боюсь, – зупинилася тiнь, – про короля розказують страшнi речi. Вночi вiн займається чаклунством.
– Але ж вiдступати нiкуди.
Тiнь важко зiтхнула i рушила за хлопчиком.
Тут їх чекала ще одна несподiванка. Якщо Дмитрик легко вийшов з залу в передпокiй, то його тiнь не змогла переступити порiг.
– Я наштовхуюсь на стiну, – мовила вона.
– Певне це дверi для тiней, – здогадався Дмитрик. – Але зараз ми щось придумаємо.
Вiн витягнув з ранця лiхтарик, ввiмкнув його i почав роздивлятися. На стiнi, поряд iз входом у тронний зал помiтив два невеличкi важелi, спрямованi вгору.
Хлопчик опустив перший, але, почувши наростаючий гул сирени, злякався i одразу пiдняв важiль вгору. Знову стало тихо. Дмитрик боязко озирнувся. Але на поклик сирени нiхто не з’явився.
Тодi опустив другий важiль.
Захист зник i тiнь Дмитрика опинилася поряд iз хлопчиком.
Далi дорога була вiдкрита. Обережно ступаючи, вони пройшли в другу кiмнату палацу. Вона нагадувала радше робочий кабiнет ученого, нiж палату короля. Безлiч приладiв стояли i лежали, займаючи майже всю пiдлогу. А в кутку на величезному столi, Заза побачив щось схоже на багато мильних бульбашок. Вiд великих, як кулак, до маленьких, ледь помiтних. Всi вони були розмальованi, при чому кожна бульбашка мала свiй малюнок.
Нi Дмитрик, нi його тiнь нiчого тут не зрозумiли.
– Цiкаво, що в наступнiй кiмнатi? – запитала тiнь.
– За всiма правилами – спальня.
– Але ж наш король – тiнь. Вiн нiколи не спить.
– Подивимося.
Вони вiдчинили дверi в наступну кiмнату i одразу ж почули якiсь рiвномiрнi звуки. Дмитрик прислухався.
– Це ж хропiння! Ваш король спить i у вi снi хропе.
– Цього не може бути! – вигукнула тiнь.
Бiля однiєї iз стiн кiмнати стояло велике лiжко. Заза обережно спрямував туди промiнь лiхтарика i вони побачили сплячого короля.
– Ваш король звичайна людина, яка видавала себе за тiнь! – сказав хлопчик. – Саме тому вiн i не пiдпускав до себе нiкого.
– Оце так да!
Дмитрик спробував наблизитися до лiжка, але якась невидима сила зупинила хлопчика. Його тiнь також не змогла пройти до короля. Ця стiна не пропустила нi людини нi тiнi.
В протилежному кiнцi спальнi вони побачили ще один вихiд з кiмнати. Через нього хлопчик iз тiнню потрапили в коридор, який закiнчувався зачиненими дверима.
Незнайомець
Тiнь Дмитрика вже збиралася прослизнути в шпарину дверей, коли з того боку почулися кроки.
– Це знову ти, Гансе? – донiсся до них гучний голос. – Я ж тобi казав, по допомогу до мене не приходь.
Хлопчик злякався. Бо голос з-за дверей був голосом його величностi. Але ж король спав i не мiг тут говорити.
– Дивно, менi нiхто не вiдповiдає, – знову озвався голос. – Хто там?
– Мене звати Дмитриком, – все ще з острахом вiдповiв хлопчик.
– Це, певне, в тебе Ганс тiнь викрав. Але як ти пробрався сюди? – запитав незнайомець.
– Ми з моєю тiнню обдурили охоронцiв. А хто ви? Ми думали, що в палацi крiм короля нiхто не живе.
– Так думали всi. Злий i жорстокий король – мiй молодший брат Ганс. Мене ж звати Францем. Ось уже два роки я заточений у цiй кiмнатi. Але про це потiм. Зараз треба вiдчинити дверi.
– Але як?
– Десь у спальнi короля є ключ. Пошукай.
Хлопчик разом з тiнню повернулися до спальнi. Його величнiсть продовжував спати i, як раніше, голосно хропiв. Пiсля довгих пошукiв вони знайшли ключ в шухлядi одного iз столiв. А ще за хвилину брат короля вийшов iз своєї кiмнати.
Нiчим iншим, крiм голосу, вiн не нагадував його величнiсть. Це був високий стрункий чоловiк iз сивим волоссям. Замiсть похмурого погляду короля на хлопчика дивилися добрi розумнi очi
– Що все це означає? – одразу запитав Дмитрик. – Король, тiнi, якiсь прилади.
– Зачекай трохи. Спочатку треба вийти з фортецi. Тут ми нiчого не вдiємо. А в лiсi у мене схований потрiбний прилад. Ідiть у тронний зал i почекайте мене.
Хлопчик iз тiнню тихо пройшли через спальню його величностi i кабiнет з приладами. В тронному залi Дмитрик одразу всiвся в чорне крiсло, яке слугувало королевi за трон. І майже одразу вiдчув приплив злостi й ненавистi до людей. Трон короля перебрав його характер i впливав на всiх, хто до нього торкався.
Налякавшись, що й вiн стане таким, хлопчик зiскочив з крiсла.
В цей час з’явився брат короля, i не один. За ним плентались двi тiнi. В однiй легко вгадувався вiн сам, а друга… – друга була тiнню короля.
Хлопчик уже хотiв запитати у дядечка Франца про це, але той його зупинив рухом руки i звернувся до тiнi його величностi.
– Зараз вийдеш з палацу i скажеш всiм, щоб розходилися по домiвках. Потiм накажеш вiдчинити ворота фотецi i випустити нас у лiс. Сама пiдеш з нами. Зрозумiло?
– Так, – безтямно вiдповiла тiнь.
Пiдданi короля налякалися, побачивши вночi на вулицi його величнiсть. Думали, що вiдiрвали його вiд мудрих роздумiв своїми пошуками втiкачiв. Чекали вже на жорстоке покарання i дуже зрадiли наказовi розiйтись. Охоронцi бiля ворiт теж нiчого не запiдозрiли. Не замислюючись, прийняли тiнь за короля i поспiшили випустити всю компанiю з фортецi.
Сповідь великого вченого
– Куди ми пiдем? – одразу ж за ворiтьми запитав хлопчик.
– Не поспiшай, – вiдповiв дядечко Франц, – я розповiм про все попорядку.
Вiн обернувся до тiней:
– Усiм йти точно за мною. Нiкуди не звертати i не вiдставати.
Дмитрик iз братом короля рушили вперед. За ними поволi потягнулися тiнi.
– Ми з братом народилися в бiднiй сiм’ї. Менi змалечку довелося працювати, аби допомогти батьковi прогодувати матiр i молодшого брата. Всi дуже любили Ганса. І матiр, i батько, i я намагалися зробити все, щоб вiн був ситий i одягнений. Нi в чому йому не вiдмовляли.
В цьому i була наша помилка. Ганс вирiс ледачим i нiкого, крiм себе, не любив.
Ми дорослiшали, я поїхав учитися, а брат залишився з батьками, на їхнiй шиї. Пiсля школи вiн не захотiв нi працювати, нi вчитися далi.
Потiм нашi батьки померли. Брат попросив мене взяти його до себе. На той час я вже закiнчив унiверситет i почав свої дослiдження. Спершу Ганс допомагав менi, потiм йому це набридло. Адже моя робота не така, що приносить швидку вигоду.
Рокiв п’ять тому я збудував перший прилад. Навчився вiддiляти тiнь вiд людини. І одразу ж зрозумiв, що людина без тiнi довго прожити не може.
Я розповiв про своє вiдкриття братовi. Запропонував йому пiти зi мною, подалi вiд людей, щоб продовжити дослiдження.
Ганс вiдмовився. Я пiшов сам. I пiсля довгих мандрiв надибав на цю забуту всiма фортцю.
… Правду кажучи, я досi не знаю, чи комусь принесуть користь мої дослiдження. Сподiваюсь на це. Впливаючи на тiнь, можна впливати на людину. Думаю, що й лiкувати хвороби вдасться через тiнь…
У цьому палацi я обжився й заради експериментiв вiддiляв тiнi вiд померлих. Потiм створив кiлька iнших приладiв, якими могли керувати вже тiнi.
– Так, – вставив Дмитрик. – Цими приладами тiнi впiймали мене i привели сюди.
– Десь через рiк мого життя в палацi я знову пiшов до брата, i знову запросив пiти зi мною. Його на той час вигнали з кiлькох робiт i вже нiкуди не брали.
Спочатку Ганс вiдмовив менi, а коли я розповiв про свої новi прилади, якось дуже швидко погодився.
У фортецi вiн про все розпитував, допомагав у дослiдженнях, що мене дуже радувало. А одного разу сказав:
“Цими приладами ми зможемо керувати свiтом. Знищимо всiх людей, а їхнi тiнi служитимуть нам”. Я обурився його думкам. Вiн спробував сперечатися, а потiм засмiявся i сказав, що пожартував.
Минув ще якийсь час. Брат продовжував менi допомагати i скоро я забув цей випадок. Я не мiг повiрити, що Ганс може зрадити мене, що тодi вiн говорив серйозно.
Якось я пiшов у лiс, а коли повернувся мене зустрiла тiнь. В її руках був прилад, яким можна керувати людиною. Вона ввiмкнула його i загнала в цю кiмнату.
Спочатку я подумав, що це збунтувалися тiнi. Але вiддiленi вiд людини вони нiчого не знають i не розумiють. Лише дещо пам’ятають зi свого життя з людиною.
Я нiколи не займався тiнями. А мiй брат, схилив їх на сiй бiк. I я опинився у нього в полонi.
Ганс не мiг сам виконати свої страшнi задуми. Час вiд часу, вiн навiдувався до мене по допомогу. Я вiдмовлявся, чекав, що менi вдасться втекти. Але брат нiколи не заходив до моєї кiмнати, їжу подавав через маленьке вiконечко в стiнi. А дверi i грати на вiкнах були дуже мiцними. І ось прийшов ти.
Звичайно, Ганс розповiв менi, як украв у тебе тiнь. Хотiв показати, що впорається i сам. Але я не думав, що ти зможеш дiстатись до мене.
– Я теж не думав, що все так обернеться, – вiдповiв Дмитрик.
Вiн розказав дядечку Францу про свої пригоди вiд самого початку i наприкiнцi запитав:
– Чому ми нiчого не зробили в палацi?
– До Ганса ми все одно б не дiсталися, – вiдповiв брат короля. – Останнiй мiй прилад ставить довкола себе невидиму стiну. З цього кола можна лише вийти, зайти ж у нього не може нi людина, нi тiнь.
– Куди ж ми тепер iдемо? – запитав Дмитрик.
– Ще на самому початку неподалiк у лiсi я заховав невеличкий апарат, який вимикає всi iншi прилади. Вiн нам тепер i потрiбен. Щоправда це не головне. Бо я досi не знаю, як повернути нам тiнi.
– Що?! – спантеличився Дмитрик.
– Нажаль, це так.
– Я думав, ученi знають все.
– Нажаль, це не так…
Пiсля довгого мовчання хлопчик запитав:
– А навiщо нам цi двi тiнi?
– Ганс зробив усiх тiней своїми пiдданими. І тепер перетягнути їх на наш бiк неможливо. Тому я вiддiлив тiнь вiд себе i вiд короля. Ми зробимо їх нашими спiльниками. Та й мого брата примусимо похвилюватися. Адже нiхто не може довго прожити без тiнi.
– А ви не знаєте, що то за бульбашки на одному iз столiв у кiмнатi з приладами?
Брат короля здвигнув плечима:
– Пiсля того як тiнь вiддiляється вiд людини, на тому столi виникає нова бульбашка, iз своїм особливим малюнком. Але що вона означає, просто не знаю.
– А якщо бульбашка лопне?
– Тодi тiнь вже нiколи не повернеться до людини. На щастя, Ганс про це не знає.
Похід проти його величності Короля Тіней
Нарештi пiд одним iз дерев дядечко Франц зупинився i розкопав потрiбний йому апарат.
– Поки ми сюди йшли, – мовив вiн до Дмитрика, – я зрозумiв як захопити мого брата зненацька. Але ти не повинен злякатися в останнiй момент.
– Я можу щось забути або загубити. Але налякатися – нiколи! – заспокоїв ученого хлопчик.
– Тодi все гаразд, – уважно подивився на хлопчика дядечко Франц i посмiхнувся. Вiн побачив перед собою того самого Дмитрика, дивлячись на якого, не можна було не посмiхатися.
Потiм вiн намалював на землi карту фортецi i палацу короля. Зiбрав усiх бiля себе й докладно розповiв свiй план…
Наступного дня ввечерi вони пiдiйшли пiд браму фортецi.
Дядечко Франц наказав Дмитриковi та його тiнi не вiдходити вiд нього.
– За час свого панування Ганс наготував багато пасток довкола фортецi. Нам не можна в них потрапляти.
Свою ж тiнь i тiнь короля послав у фортецю.
– Треба захопити прилад, що керує ворiтьми i вiдчинити їх, – наказав їм. – Тодi я ввiмкну свiй апарат i вже нiхто не зможе нi зачинити браму, нi керувати нами з Дмитриком.
Минуло багато часу, а ворота не вiдчинялись. Брат короля щосили вдивлявся в темряву.
“Аби лиш нiчого не сталося, не зiрвався мiй задум”, – хвилювався вiн.
Та ось обидвi тiнi повернулися.
– Король вiдiбрав у вартових прилад, що вiдчиняє браму, – сказали вони. – А залишив лише прилади обезволювання людей. Самих вартових по мiсту тепер удвiчi бiльше, i всi вони напоготовi, чекають нашого наступу.
Дядечко Франц замислився:
– Доведеться шукати iнший спосiб. Дмитрику, iди зi своєю тiнню за мною, – покликав вiн.
Але нiхто не обiзвався. Нi Дмитрика, нi його тiнi поряд не було… Лиш тiльки дядечко Франц відвернувся, як Дмитрик вже забув його наказ нiкуди не вiдходити. Хлопчик задивився на фортецю i рушив уздовж стiни. Його тiнь за старою звичкою попленталася за ним.
Коли Дмитрик оговтався i озирнувся, дядечка Франца вже видно не було. Нi Заза, нi його тiнь не пам’ятали, звiдки прийшли i лишилися самi мiж високою кам’яною стiною i темним лiсом.
Неподалiк хлопчик побачив молоду високу березу, зiгнуту в дугу. А на мiсцi, де листя торкалося трави, був невеличкий пеньок. Дмитрика все це не насторожило. Вiн втомився вiд довгої дороги і вирішив відпочити.
Та лиш тiльки хлопчик сiв на пеньок, як щось тихо клацнуло i його пiдкинуло високо вгору…
То була одна з багатьох пасток, приготованих королем: вершечок берези він хитро зв’язав із пеньком. І коли Дмитрик сів, береза різко випросталась, підкинувши хлопчика у повітря.
Той, хто потрапив у пастку, мав би перестрибнути через стіну фортецi і впасти в глибокий колодязь, що вів у підземну темницю. Але Дмитрик був значно легший дорослої людини і, далеко перелетівши, упав на дах палацу короля. Його невагома тінь легко знялася в повітря і за хвилину знову була поряд із своїм господарем.
На даху хлопчик побачив віконце, що вело на горище. Воно було зачинене з середини і його довелося розбити.
На горищі було так темно, що Дмитрик навіть свого носа розгледіти не міг. Зате його тінь добре все бачила. Вона продовжувала грати у шпигунів, і невдовзі почувся її голос:
– Хазяїне, тут люк. Іди сюди.
Опустившись на коліна, Заза намацав ручку. Після кількох спроб люк таки піддався, і хлопчик побачив під собою тронний зал його величностi.
Дмитрик знайшов у своєму ранці міцну мотузку і прив’язав її до однієї з балок даху. Опускатися було важко. Руки тремтіли від напруги. І десь за два метри до підлоги, хлопчик не втримався і з’їхав униз, до крові натерши долоні.
Але зважати на біль не було часу. Тінь опустилася поруч з ним і вони рушили до кімнат його величності.
За виходом з тронного залу хлопчик вдруге опинився перед двома важелями, один з яких вимикав заслон для тіней. Але він не був би Зазою, якби не забув, який з них за це відповідає. І натиснув донизу не той, що потрібно.
Почувся наростаючий гул сирени. Дмитрик спробував його вимкнути, та не зміг. Це король, після їхньої втечі зробив неможливим зупинити сигнал. Хлопчик швидко натиснув другий перемикач.
– За мною! – гукнув до тіні і побіг у наступну кімнату.
Саме сюди король поскладав прилади, що керували брамою, та дверима в палац. Дмитрик не знав, які вони з себе і перемикав усі, що потрапляли під руки. Прилади, ж для тіней перемикала його тінь.
Раптом крізь гул сирени, вони почули важкі швидкі кроки короля. Хлопчик та його тінь кинулися в один із кутків кімнати, де сховалися під столиком, заставленим металевими коробками.
Його величність заскочив до кімнати й поперемикав усі прилади назад. Та було вже пізно – вони не працювали.
– Знову цей клятий хлопчисько! – вигукнув король. – Але він десь тут ховається. Я зачиню його в останній кімнаті, а тоді поговорю з братом.
Тінь повертається
Весь цей час дядечко Франц був під брамою. Він не міг іти шукати Дмитрика, бо не знав, у який бік він пішов. Чекав, що хлопчик сам знайде дорогу назад.
Минуло багато часу, та ось почувся гул сирени, а ще по хвилі брама почала повільно відчинятися.
Не довго думаючи дядечко Франц запустив у роботу апарат, що вимикає всі прилади. Саме тому король і не зміг знову зачинити двері палацу і браму.
Брат його величностi кинувся вперед. Швидко проскочив крізь тіні, що вартували біля воріт, минув двір, потім тронний зал у палацi і увірвався в кімнату з приладами в той момент, коли король саме знайшов Дмитрика.
– Ось де ти! – вигукнув його величність.
Але схопити хлопчика не встиг.
– Зупинись Гансе! – почувся рішучий голос позаду. – З малим ти впораєшся, я знаю. Вистачить у тебе совісті.
– Я і з тобою впораюся. – Злісно мовив король. – Лицар людства знайшовся.
З цими словами він кинувся до брата. Зав’язалася боротьба.
Дмитрик деякий час не міг отямитися від переляку. Коли ж виліз з-під столу, побачив, що дядечко Франц лежить на спині, а король душить його.
Часу на роздуми не залишалося. В другому кінці кімнати хлопчик побачив на підлозі міцну дерев’яну палицю. Побіг за нею, але зачепив стіл із бульбашками, кожна з яких означала відділену від людини тінь. Стіл упав.
З переляку король і дядечко Франц зірвалися на ноги. Адже і їхні тіні були відділені і вони теж не зможуть їх повернути, якщо бульбашки потріскаються.
Дмитрик з переляку відскочив убік і налетів на повне відро води, яке невідомо чому стояло посеред кімнати…
Від падіння стола бульбашки не потріскалися, вони сповзли на підлогу. А вода з перекинутого Дмитриком відра розлилася по кімнаті і всі бульбашки безслідно в ній розчинилися.
В цей момент хлопчик дивився на свою тінь. Коли бульбашки зникли, вона підскочила до Дмитрика і зайняла своє звичне місце. Те саме сталося з тінями короля і дядечка Франца.
Побачивши свій крах, король дико закричав і знову кинувся на брата. Але Дмитрик вже підняв з підлоги палицю і з усієї сили опустив її на голову його величностi.
Дорога додому
Король упав, як підкошений. А дядечко Франц вимкнув сирену і почав розбивати палицею всі прилади. Коли з цим було покінчено, вони знайшли наплічник Дмитрика, щоб покласти туди трохи харчів на дорогу.
Ганса вирішили залишити в палаці.
Дядечко Франц поклав брата на ліжко, послухав дихання.
– Буде жити, – сказав Дмитрику, – до вечора оклигає. Нехай трохи поживе насамоті. Подумає.
Він ще раз оглянув палац, всю фортецю, чи не залишилися якісь прилади, і вони рушили.
Дорогою хлопчик розповів дядечкові Францу, як йому вдалося пробратися в кімнату з приладами.
– Твоя забудькуватість і твій ворог, і твій друг одночасно. – Посміхнувся той. – Без неї ми не перемогли б Ганса і не повернули б собі тіні.
Дмитрик гордо розправив плечі. Вперше в житті його головна вада стала у пригоді, врятувала його з дядечком Францем. А може, врятувала і всіх людей від загибелі, і Землю від влади короля тіней.
Так вони дійшли до хатки, де хлопчик вперше зустрівся з тінями. А від неї у ліс ішла вузенька стежка, якою хлопчик сюди прийшов і яка потім зникла.
– Нам знову допомагають сили Добра. – мовив він.
Десь за дві доби вони дісталися до будиночка діда Віщуна. Галявина, наче квітка згорнулася і Заза із дядечком Францем опинилися в хатині.
– Знову гості, – своїм звичним невдоволеним голосом заговорив дід, – тільки нічого мені не кажіть. Я і так все знаю. Стежку до виходу з лісу я вам подарую. А біля в’яза закриєте очі і порахуєте до десяти. Ідіть. Набридли ви мені, як гірка редька.
– Хоч старий і дізнається про мої слова, – сказав Дмитрик, коли вони вийшли на стежку, – але він просто примхливий противний дідуган.
Дядечко Франц посміхнувся:
– Не дуже він нам хотів допомагати, але мусів. Тут не обійшлося без сил Добра.
– Біля в’яза хлопчик і дядечко Франц попрощалися, і почали рахувати до десяти…
Дмитрик опинився перед хатою старої ворожки. Бабуня дуже зраділа поверненню хлопчика.
– Записку твою я батькам передала, – мовила вона, – та ще й свою написала. Хоч трохи їх заспокоїла.
Чаклунка нагодувала його і поклала спати. Вперше за багато днів хлопчик поніжився в м’якій білосніжній постілі.
А прокинувшись, одразу потрапив в обійми мами й тата, яких бабуня одразу сповістила.
Після цих пригод життя Дмитрика не змінилося. Він так само все підряд забував і губив. І так само його називали Забудькою – Загубійкою, або скорочено Заза.