Збудував Іванко човник. А капітаном зробив свого улюбленого плюшевого зайчика. Подув вітер — і поплив човник рікою.
Пливе човник, вітер вітрила роздмухує!
Підлетіла до човника пташка і заспівала:
— Капітане, капітане! Візьми мене з собою! Я здалеку лечу, у мене крила втомилися! Дозволь мені відпочити!
– Сідай! — каже зайчик – капітан. — Вдвох веселіше пливти!
І полетів човник далі рікою. Побачило човник каченя. Попливло за ним, ледве наздогнало!
– Візьміть мене з собою! – Каже. — Мені он туди треба, в очерет, мене там мама чекає!
– Не візьмемо! — цвіркнула пташка. — Ти й сам можеш доплисти!
— Ну, візьміть, будь ласка, я маленький, я втомився! – просить каченя.
— Ну, сідай, — погодився зайчик, — відвеземо тебе до мами!
Пливе човник далі, швидко пливе! Побачила човник жаба.
– Ква ква ква! Човни річкою пустили! КВАПІТАН! КВАПІТАН! Проквати на човні!
– Ні! Ні! — закричали пташка та каченя. — Нам і так тісно!
— Ну, проквати! – Квакає жаба. — Ніколи на човнах не плавала! Все життя мріяла!
Ну, як тут відмовиш?
Дозволив капітан жабі на човен застрибнути.
Поплив човник далі. Поволі пливе, ледь-ледь. Пасажири незадоволені: що сталося? То летів під усіма вітрилами, а тепер ледь повзе.
Раптом бачать — риба хвостом махає. Рот відкриває, а слів не чути.
— Вона, мабуть, нас підштовхнути хоче, — сказала пташка. — Щоб ми пливли швидше.
Тут усі як закричать рибі:
— Штовхай! Штовхай!
Зраділа риба. Стала на палубу вилазити. Вона теж прокататися хотіла, просто її риб’ячу мову ніхто не зрозумів.
Нахилився човник. Почав тонути. Пасажири кричать рибі:
– Не чіпай човника!
— КВУда лізеш?
— Пливи сама, не заважай!
А риба знай собі на човник лізе!
Добре, що Іванко поряд був, йшов берегом, за човником дивився.
Врятував хлопчик зайчика, а інші самі вибралися.
Ось тільки човник потонув! Ну нічого! Іванко для зайчика новий човник збудує!
