Давним-давно жив-був хан Мірвайс. Він володів незліченними багатства, які нажив, торгуючи з Індією. По всьому краю славився хан Мірвайс своєю гостинністю та щедрістю.
Якось надвечір постукав у ворота його замку жебрак-чарівник і попросив милостиню. Служниця вирішила пожартувати з нещасного старого. Взяла відерце золи і висипала в його торбу.
Нахмурився старий і спитав:
– Якщо ти не хочеш подати мені милостиню, то навіщо псувати те, що мені дали чесні люди?
– Та хай усе їхнє добро обернеться на попіл, – зло вигукнула дівчина і розплакалася.
Уважно глянув на неї старий і сказав:
– Ти плачеш і сердишся на людей. Це погано. У чому твоя біда? Розкажи! Я тобі допоможу.
І тоді розповіла дівчина старому, що її господарі не мають дітей, і тільки й думають про дитину.
– Цьому можна допомогти, – сказав чарівник і промовив заклинання.
Вийшов до нього тоді сам Мірвайс-хан.
– У тебе будуть діти, – звернувся до нього чарівник. – Але запам’ятай: перша дитина належатиме мені!
Мірвайс-хан недовірливо похитав головою, але кинув йому кілька монет.
Старий зник так само непомітно, як з’явився.
А за дев’ять місяців і дев’ять днів вигуки радості оголосили замок. У хана народився син, названий Заріфом.
Минуло сім років. І ось одного вечора у ворота палацу Мірвайс-хана знову постукав старий і попросив милостиню.
Служниця відчинила йому двері і відразу впізнала того самого старого чарівника. Зраділа дівчина і розповіла про щастя хана.
Старий усміхнувся:
– Ану, красуне, відведи мене до хана! Я хочу поговорити з ним про одну справу.
Побачивши чарівника, який приніс у його будинок щастя, хан підвівся з трону, пішов йому назустріч, обняв і сказав так:
– Проси у мене все, що хочеш.
У відповідь старий знову посміхнувся і запитав:
– А ти пам’ятаєш нашу угоду? Перша дитина має належати мені.
Заблагав хан:
— Не забирай у мене радість моїх очей, єдиного сина Заріфа! Все, що хочеш, візьми, тільки не його. А якщо хочеш – оселись у мене і не знатимеш ні в чому потреби. Й Заріф-хан зростатиме в тебе на очах.
Подумав чарівник, подумав і погодився. Так він і залишився жити у палаці Мірвайс-хана.
Минуло кілька років. У хана народилося ще двоє дітей: хлопчик Лял та дівчинка Бабій. Дуже любив хан своїх дітей, але особливо сильною була його любов до першого сина – Заріф-хана, який на той час став сильним і струнким юнаком. Заріф-хан був такий гарний, що люди, раз глянувши на нього, довго потім не могли відвести очей від його прекрасного обличчя.
Всі однолітки любили Заріф-хана за простоту та добру душу. Він влаштовував змагання з боротьби, блукав горами, полюючи на дичину, читав мудрі книги, набирався розуму.
А Мірвайс-хан, дивлячись на сина, все частіше замислювався над його майбутнім. І коли прийшов час, вирішив він одружити сина. Покликав його до себе і сказав йому так:
– Сину мій, сядь поруч і вислухай мене. Чи не настав час стати тобі чоловіком? Вибери собі найкрасивішу, найбагатшу і найшляхетнішу дівчину, і нехай вона буде твоєю дружиною.
Засмутився Заріф-хан:
– О любий мій батьку! Дай мені пожити у своє задоволення! Я ще молодий.
Мірвайс-хан не став сперечатися і відпустив сина. Коли ж настав вечір, він пішов до старого чарівника і попросив у нього поради.
Чарівник заспокоїв хана і звелів йому йти спати. А сам подався до Заріф-хана.
Заріф-хан привітно зустрів старого, запитав про його здоров’я і повів з ним неквапливу розмову.
І тоді чарівник сказав йому слова, над якими замислився молодий хан. А сказав він йому ось що:
– Батько твій старий. Все в руках алаха. Прийде година його смерті, чорна година, і ти, любий мій, станеш ханом. Але залишишся один, без сім’ї, і знайдуться заздрісники, які тільки й чекатимуть на твою смерть. Подумай! Вибери краще собі дівчину по серцю і одружуйся, поки ще є час.
Нічого не відповів Заріф-хан. А наступного ранку, тільки сонце зійшло з-за гір, вирушив він у ліс і довго блукав там, роздумуючи над словами чарівника.
У той час у маленькому гірському селищі жила одна бідна дівчина, така бідна, що мала тільки одне покривало. Але краса цієї дівчини славилася по всій країні. Звали її Мабі, і була вона гарна, як ранок навесні.
Ось і вирішив Заріф-хан одружитися з цією прекрасною дівчиною. Але коли він розповів про своє бажання батькові, той засміявся:
– Кого ти вибрав? Невже це ганебне і жалюгідне створіння буде твоєю дружиною? Дружиною молодого хана?
– Не багатство робить людину шляхетною, – спокійно відповів Заріф-хан. – Часом у бідняка душа прекрасніша, ніж у багатія. Я вибрав Мабі, і тільки вона буде моєю дружиною.
Мірвайс-хан усміхнувся: у юності люди мало що розуміють! А синові відповів так:
– Добре. Нехай буде по-твоєму.
І, посватавши другого дня доньку бідної баби Мабій, Мірвайс-хан почав під різними приводами відкладати весілля, на яке з таким нетерпінням чекали закохані.
Одного похмурого, осіннього дня слуги побачили, що Мірвайс-хан спить на своєму ложі мертвим сном.
Гірко заплакав Заріф-хан, гірко плакали всі люди в ханстві, бо Мірвайс-хан був доброю, веселою та милостивою людиною.
Тільки брат Мірвайс-хана, жорстокий Хідрі, потайки радів його смерті, сподіваючись заволодіти ханством.
Але коли Мирвайс-хана ховали, він плакав більше за всіх і рвав на собі волосся, показуючи цим свою скорботу за покійним братом.
Не минуло й кількох днів, як від туги та горя померла мати Заріф-хана, і залишився він сам на білому світі.
Гірко плакали маленькі Лял та Бабій. Та й Заріф-хан ледве стримував сльози. Але не личить афганцю плакати.
Тим часом Хідрі переселився до палацу брата і наказав своїй дружині нещадно бити Ляла та Бабій, щоб привчити їх до покірності та зробити жалюгідними та боягузливими.
А про Заріф-хана Хідрі почав, розпускати чутки, що той розпусник, негідник і брехун.
Гіркий час настав для Заріф-хана. Тільки одна Мабі ніжною душею своєю розуміла скорботу коханого і втішала його, як могла.
Іноді Мабі приходила в ханський будинок, пестила Ляла і Бабі, як рідного брата і рідну сестру. Тільки в ті хвилини сльози висихали на обличчях дітей, і вони веселіли, граючись із гарною дівчиною.
А Хідрі тим часом усе вигадував, як йому самому сісти на престол. І ось одного разу він вирушив до одного могутнього хана і завів з ним розмову про те, що Заріф-хан ще молодий для того, щоб правити.
Могутній хан не погодився з Хідрі і сказав, що згідно із законом син має успадкувати престол батька. Так заведено від віків!
Але тоді Хідрі сказав йому пошепки:
– Не біда, що він молодий!.. Біда, що він брехун і розпусник. Хіба така людина може бути ханом?
– Прийшли його до мене, – задумливо відповів хан. — Якщо я побачу, що він такий, яким ти його описуєш, ніколи не бути йому ханом! – І знаком він показав, що розмова закінчена.
Зрадів Хідрі, прибіг додому і звелів Заріф-ханові йти до могутнього хана.
Ні про що не здогадуючись, вирушив хоробрий юнак до палацу, наблизився до хана і сказав йому привітальні слова. Хан ласкаво прийняв юнака, посадив його поряд із собою і повів з ним розмову про життя та людей. З кожним словом все більше і більше подобався йому юнак своїми розумними відповідями та неквапливістю суджень.
Але ось вирішив він його перевірити і сказав йому так:
– О Заріф-хан, я йду в мечеть, а тебе залишаю з моєю коханою красунею дружиною, щоб тобі не було нудно. Зачекайте на мене тут!
З цими словами хан підвівся з трону і вийшов із кімнати. Але в мечеть він не пішов, а припав до дверей і почав дивитися, як поводитиметься красень Заріф. Довго стояв хан біля дверей, так довго, що звело йому поперек і в очах пішли зелені кола.
А стрункий Заріф весь цей час сидів біля прекрасної жінки і не смів підняти очей. Тільки один раз, коли промінь від зеленого смарагду, пришитого до її багатого одягу, впав йому на обличчя, він підняв очі і в ту ж мить опустив.
Потепліло серце в хана. Він увійшов у двері, сів на своє місце і, відіславши дружину, запитав Заріфа:
– Хочеш, я тобі подарую цю прекрасну жінку?
– О володарю, навіщо вона мені? — збентежено запитав Заріф.
– Але ж ти ж дивився на неї? – усміхнувся хан.
– Володарю! – відповів Заріф. – Я глянув не на жінку, а на дорогоцінний смарагд у неї на грудях.
Засоромився хан своєї підозрілості і з миром відпустив прекрасного юнака, сказавши йому на прощання ласкаві слова дружби.
Велике ж було здивування Хідрі, коли він побачив Заріф-хана живим і здоровим. У душі в нього закипіла лють, і він не спав п’ять ночей, вигадуючи спосіб, як би йому позбутися Заріф-хана. А шостого ранку він покликав до себе племінника і сказав йому:
– Багато років разом з твоїм батьком і моїм братом, могутнім Мірвайс-ханом, водив я каравани з добром до Індії. Це давало нам золото. А блиск золота тішить око! Чи не думаєш ти, що тобі теж варто піти слідами батька?
Погодився Заріф-хан зі словами свого дядька і наказав споряджати караван.
Коли дізналася про це Мабі, її охопив смуток. Вона відчувала, що Хідрі задумав щось недобре. Прибігла Мабі до Заріф-хана, схопила його за стремено і сказала:
– Вай, Заріф-хане, біля стремені коня молю тебе: не покидай мене! Це небезпечний шлях! Якщо ти помреш, Я без тебе не проживу й дня!
Але Заріф-хан не послухався Мабі. Поцілував він на прощання свою кохану, пришпорив коня і голосно наказав виступати.
Довго стояла нещасна Мабі біля стін замку. Вона дивилася услід коханому, і губи її шепотіли слова любові.
Багато днів і ночей йшов караван через пустелі та гори, через бурхливі потоки. І, нарешті, прийшов у край, де все навколо цвіло і пестило око. То була Індія.
В дальній дорозі все тішило Заріф-хана: і нові місця, і невідомі люди, і спекотне сонце. Зате Хідрі їхав на своєму коні похмурий і злий і все думав, як би йому позбутися племінника.
За кілька днів шляху перед Заріф-ханом блиснула гладь широкої річки. У каламутній воді клацали зубами крокодили, підпливаючи до самого берега.
Караван спустився до переправи. Але тільки передні верблюди вступили на міст, як звідки не візьмись вискочив чоловік у маленькій шапочці на голеній голові, замахав руками і зупинив караван.
– Стійте, стійте! Чому не платите за проїзд через міст? Доки не заплатите сто рупій, на міст не пущу!
Під’їхав до нього Хідрі і, стримуючи гарячого коня, закричав:
– Твої крики дивують мене. Багато років я їздив сюди зі своїм братом, могутнім Мірвайс-ханом, і жодного разу нічого не платив. Ти що думаєш, якщо караван веде хлопець, то з нього можна брати гроші? Іди геть, шелудивий пес, а то ребра переламаю!
Людина не пішла з мосту і відповіла:
– Якщо ви мене не послухаєте, я накажу солдатам прогнати вас геть. Плату я беру згідно із законом. А якщо не вірите мені, то нехай хтось із вас піде зі мною до нашого всемогутнього володаря.
Хідрі підштовхнув Заріф-хана і пошепки сказав йому:
– Іди з ним та пригрози їх цареві! А то вони надто запишалися! Скажи їм, що ти славний і могутній Заріф-хан, син Мірвайса.
Нічого не відповів Заріф-хан, але пришпорив коня і поїхав слідом за наглядачем моста до царського палацу.
Зрадів Хідрі і подумав про себе: «Ну, якщо він потрапив у біду, то треба зробити так, щоб він із неї не вибрався».
І вискаливши зуби і стиснувши кулаки, він поїхав слідом за Заріф-ханом – подивитися, що буде.
Під’їхав Хідрі до воріт царського палацу, їздить туди-сюди, чекає, що ж станеться. Під кінець набридло йому чекати, він спішився, прив’язав коня і пішов у царські покої.
Велике ж було його здивування, коли він побачив, що Заріф-хан сидить праворуч царя і вони про щось дружньо розмовляють.
Хідрі наблизився до трону і сказав так:
– О всемогутній царю! Я маю для тебе важливу новину.
– Кажи, – наказав цар.
– Я не можу говорити вголос, про всемогутнього. Дозволь мені наблизитися до тебе і розповісти все по секрету.
Цар схилив голову на знак згоди. Хідрі підійшов до нього, зігнувся до землі і прошепотів:
— Юнак, що сидить поруч із тобою, зухвалий і брехливий Заріф-хан. Щойно він говорив про тебе лайливі слова, і мій язик не в змозі переказати їх. Ось уже п’ятдесят років я їжджу через цей міст і завжди плачу данину, а він поїхав уперше, не сплатив жодного гроша та ще й образив твоє чесне ім’я.
Сказавши так, Хідрі ще раз вклонився і відійшов убік.
— Іди собі! – наказав йому цар і з цікавістю подивився на юнака. Словам Хідрі він не повірив. Але Заріф-хан сподобався йому своїм сміливим обличчям, і вирішив цар, що цей юнак буде добрим воєначальником. Тому він сказав йому так:
— Ти залишишся в моєму царстві, юначе! Тут ти вільний робити все, що ти хочеш, але за межі моїх володінь виїжджати не смій.
Засумував Заріф-хан, але робити нічого. З одним лише проханням звернувся він до царя:
– О всемогутній царю! Та людина, що приходила до тебе і говорила щось на вухо, мій дядьку Хідрі. Дозволь мені поїхати попрощатися з ним і заразом передати привіт моїм рідним, що залишилися вдома.
Цар покликав своїх воїнів і наказав їм їхати разом із Заріф-ханом, куди він захоче.
Приїхав Заріф-хан, оточений воїнами, до Хідрі і бачить, що той уже закінчив усі справи і збирається повертатися додому.
Побачивши Хідрі, зрадів Заріф-хан, бо в неволі, у чужому краї завжди буває радісно побачити співвітчизника. Заріф-хан і не підозрював, що Хідрі така жорстока і безчесна людина. Він кинувся до нього, обійняв його за плечі і сказав:
– Не залишай без своєї опіки Ляла і Бабій, – адже вони зовсім маленькі і в них тепер нікого немає, крім тебе. І ще прошу: подбай про Мабі!
З удаваним тремтінням у голосі відповів йому Хідрі:
– Не турбуйся, Заріф-хан! Я берегтиму їх усіх як зіницю ока.
Так зробив Хідрі, бо думав, що Зарифа стратять. Але Заріф-хан посміхнувся:
– Якби мене стратили, мені було б легше! А я лишаюся тут почесним бранцем до кінця моїх днів.
– Отже, тебе не стратять? – зло вигукнув Хідрі. – Тоді знай, що я плюю на твою сестру, і на брата, і на твою Мабі! Ці жалюгідні тварюки дізнаються, що таке Хідрі!
І він засміявся, думаючи цими словами розбити і без того скорботне серце Заріф-хана.
І тільки тоді Заріф-хан прозрів і зрозумів, що причиною всіх його бід було чорне підступництво Хідрі.
– Дивись же, Хідрі, все те зло, що ти зробив мені, впаде на твою голову! – вигукнув Заріф-хан, скочив на коня і помчав, оточений воїнами, до палацу царя, який з нетерпінням чекав на повернення нового свого улюбленця.
А Хідрі поспішив повернутися до замку Заріф-хана.
Почула Мабі про те, що повернувся караван, і, радісна, кинулася його зустрічати. Та ось караван увійшов у ворота, і Мабі з жахом побачила, що серед тих, що повернулися, немає її коханого. Вона зверталася до людей, питала, де ж Заріф-хан, але всі вони мовчки опускали голову і відводили очі, тому що Хідрі суворо наказав їм нічого не говорити про Заріф-хана.
Був у Заріф-хана улюблений чорношкірий слуга. Не витримав він і тихо прошепотів Мабі:
– Коли ми йшли з Індії, Заріф-хан був живий і здоровий. Чекай на нього!
Почув ці слова Хідрі і, розлютившись, в ту ж мить відрубав чорношкірому слузі голову.
Злякалася Мабі, кинулася до іншого улюбленого слуги Заріф-хана, Сауна, почала у нього питати про пана. А Хідрі стоїть поряд і пробує вістря своєї шаблі. Побачивши це, Саун зблід і відповів Мабі:
– Іди до нашого нового хана Хідрі і спитай у нього. А я нічого не знаю.
Усміхнувся Хідрі, почувши, що його вже називають ханом. А Мабі він відповів так:
– Улюблений племінник мій Заріф-хан помер в Індії від хвороби шлунка.
Гірко заплакала Мабі. Але ще гірше плакала б вона, якби знала, що Хідрі задумав узяти її собі за дружину. Він справив пишну панахиду по Заріфу, а потім наказав своїм слугам і стражникам нікого не пускати в Індію і не пускати звідти прибульців. Дуже боявся Хідрі, що дізнаються люди про те, що Заріф-хан живий і здоровий.
Хідрі навіть покликав до себе Сауна, щоб той про все, що знає, мовчав і на подяку за це обіцяв віддати йому сестру Заріф-хана – Бабій.
А ще за кілька днів Хідрі послав сватів у будинок прекрасної Мабі. Дівчина відмовила йому. Тоді розгнівався Хідрі, сам прийшов до неї і спитав:
– Чому ти не хочеш стати дружиною великого хана, дурна жінко?
– Почекай ще двадцять п’ять років! Якщо за цей час Заріф-хан не повернеться, я стану твоєю дружиною.
Розлютився Хідрі і наказав своїм слугам вигнати Мабі з дому. І того ж дня він віддав брата Заріф-хана, Лялу, на службу до шашличника, а Бабій віддав Сауну.
Нещасна Мабі, зберігаючи вірність своєму коханому, зробила в горах маленький курінь і жила там одна, сумуючи за Заріф-ханом. Прекрасні очі її почервоніли від сліз, і обличчя стало жовте, як шафран.
Одного разу бродила Мабі горами і згадувала, як гуляли вони тут з коханим. І раптом зустрілася їй маленька газель. Побачивши її, Мабі ласкаво промовила:
– Навіщо газель, ти в цей край прийшла? Тут у людях стільки ницості і зла, Без жалю вони тебе занапастять, – Біжи швидше геть, поки ціла.
Вершини гір сяють у снігу, Квіти пахнуть на лузі, Поспішай, газель! Як гірко, що з тобою я втекти від горя не можу.
Послухалася газель і втекла у гори. І знову залишилася Мабі одна зі своїм горем.
Так минуло декілька років. Люди в окрузі знали, як страждає прекрасна Мабі, але нічим не могли їй допомогти. Всі боялися гніву лютого Хідрі.
Але якось той старий чарівник, що ще з давніх-давен жив у палаці, побачив Мабі з вікна. Бідолашна дівчина збирала хмиз біля стін палацу. Стиснулося серце старого, взяв він свою палицю і вийшов до Мабі. Наблизився до неї і, озирнувшись на всі боки, прошепотів:
– Піди до себе і напиши листа Заріф-хану. Я таємно піду в Індію і не заспокоюся, доки не знайду Заріф-хана або не дізнаюся, де його поховано.
З цими словами повернувся чарівник і неквапом пішов у палац.
Зраділа Мабі побігла в свій курінь і довго писала листа коханому, розповідаючи про всі жорстокості Хідрі, про те, як він прогнав її з палацу, і про те, як він віддав шашличнику Лялу – відганяти мух і розводити вогонь в печі, і про те, як він віддав Бабій за дружину Сауну.
Вночі Мабі потайки пробралася до палацу і передала листа чарівникові. Той сховав його в одязі і почав чекати зручного випадку, щоб піти в Індію.
Довго вичікував старий і, нарешті, дощової ночі, коли небом літали тисячі блискавок, пішов із палацу, обдуривши пильність варти.
Довго мандрував старий. Вже останні сили покидали його. Коли він лягав спати, то з гіркотою думав: “Невже я не знайду мого Заріф-хана?” Вранці у старого боліли кістки, а вдень очі сліпли від яскравого сонця. Він уже вирішив, що ніколи не побачить свого улюбленця. Але одного разу чарівник зупинився біля мосту через широку річку і спитав стражника:
– Чи не знаєш ти, добра людино, афганця на ім’я Заріф-хан?
– А що тобі треба від великого Заріф-хана? – сміючись, спитав стражник.– Ти що, чув про його могутність у нашому царстві? Провалюй краще, жебраче, та дивись не потрапляй мені більше на очі!
Пішов чарівник у місто і раптом бачить: на прекрасному коні, в багатому одязі, оточений натовпом слуг, їде Заріф-хан. Сумно сидить він у сідлі і щось думає. Зрадів старий і голосно закричав з останніх сил:
– Послухай, Заріфе, послухай старого! Мабі і Лял у неволі гірко плачуть у злих людей!
Почувши ці дорогі його серцю імена, здригнувся Заріф-хан. Невимовно зрадів він, коли побачив у натовпі старого.
– Приведіть мені цього старця! – наказав він своїм слугам.
Стражники підійшли до чарівника, схилилися перед ним і попросили пройти до покоїв великого воїна Заріф-хана, найкращого друга царя.
Заріф-хан обійняв старого, звелів дати йому гарний одяг, посадив поруч із собою і приготувався слухати. Тоді старий і передав йому листа від Мабі.
Гірко заплакав Заріф-хан, дізнавшись про муки, що випали на долю його рідних. Але потім, зібравшись із силами, він приховав страждання на обличчі своєму, витер сльози і замислився.
Настав ранок, і він прийшов до царя. Не кажучи ні слова, простяг йому Заріф-хан листа від Мабі.
Довго читав цар листа, а коли прочитав, теж замислився.
– Відпусти мене, о повелителю! – благав Заріф-хан. – Ти завжди був такий добрий до мене. Будь добрим востаннє!
Нічого не відповів цар і пішов у свої покої.
Наступного дня знову прийшов Заріф-хан до царя і знову, впавши на коліна, попросив про велику милість.
Але й цього разу цар нічого йому не відповів. Не хотілося йому відпускати такого мужнього воїна, як Заріф-хан, та й любив його, як рідного сина. Довго роздумував цар, а насамкінець вирішив так: «Я його відпущу, але міст через річку накажу зруйнувати. Якщо перебереться Заріф-хан по воді – отже, така доля. А ні, то повернеться до мене назад».
І відпустив цар Заріф-хана на батьківщину.
Схопився Заріф-хан на коня, помчав до річки. Під’їхав – і бачить: міст зруйнований! А через річку плисти – одразу крокодили розшматують!
Повернувся засмучений Заріф-хан до палацу, впав у ноги до царя і спитав:
– Навіщо ти зробив це, о повелителю?
І стільки було болю в його словах, що здригнулося серце царя. Він спустився з трону, поклав свої сильні руки на плечі Заріф-хану і сказав йому:
– У мене є дві дочки! Нема їм рівних за красою в моєму царстві. Вибирай будь-яку з них, одружись, і нехай буде щастя супроводжувати тобі завжди і в усьому!
Сказавши так, наказав цар відвести Заріф-хана до своїх дочок.
А дочки царя були й справді такі красуні, що пером не опишеш. Почали дівчата навперебій догоджати Заріф-хану, але він на них навіть не глянув. Співали вони йому пісні, розповідали казки, а красень Заріф-хан лише сумно дивився на високе небо та згадував свою кохану. Лише потім, коли він побачив смуток дівчат, які марно намагалися його розважити, Заріф-хан сказав:
– Я маю свій палац на далекій батьківщині. Там мешкає чудова дівчина, ім’я якої – Мабі. Вона, може, й не така гарна, як ви, але я давно вже віддав їй моє серце.
Сумно стало дівчатам, але вони зрозуміли, що завадити цьому не можна.
І знову почав Заріф-хан просити царя відпустити його додому. І тоді сказав йому цар:
– Добре, я відпущу тебе! Але перед тим ти привезеш мені голову непокірного раджі.
І цар розповів Заріф-ханові, де володіння того раджі та як до них дістатися.
– Добре, володарю, я виконаю твій наказ! – сказав Заріф-хан. – Але для цього дай мені тридцять шабель, тридцять верблюдів, тридцять відважних воїнів, тридцять мірок пшениці та шістдесят скринь.
Здивувався цар, але не розпитував, що й навіщо, а наказав дати Заріф-ханові все, що він просить.
І ось через кілька днів Заріф-хан насипав у тридцять скринь пшеницю, а в інші тридцять посадив озброєних воїнів, завантажив скрині на верблюдів і вирушив у дорогу. Усі скрині вдень були міцно замкнені, а ключі від них Заріф-хан зберігав у себе. Тільки вночі, коли темрява приховувала все живе від людських очей, він відкривав скрині і випускав воїнів відпочити біля вогнища. А на світанку караван у повній тиші знову йшов уперед.
Нарешті, після довгого шляху таємничий караван прибув до воріт того міста, де правив непокірний раджа. Заріф-хан кинув стражникам десять золотих монет, і ті пропустили караван, навіть не оглянувши його.
Зариф-хан провів верблюдів у караван-сарай, завантажив скрині з «пшеницею» і сховав їх у комору. Тут він відімкнув скрині і випустив воїнів. Потім зачинив двері комори, замкнув їх на замок, а ключ забрав із собою.
Три дні ходив Заріф-хан містом, розмовляв з різними людьми, а сам увесь час стежив за палацом раджі: помічав, коли там міняються вартові, виглядав, де вхід, а де вихід.
І ось настала четверта ніч. Все стихло, люди навкруги заснули. Обережно відімкнув Заріф-хан комору, випустив воїнів, і вони, розтягнувшись у ланцюжок, пішли до входу до палацу.
Заріф-хан підійшов до першого стражника, що стояв біля воріт, і не встиг той сказати й слова, як його голова покотилася по землі. На місце вбитого стражника став один із воїнів Заріф-хана. А Заріф-хан і всі інші пішли далі. І всюди, вбиваючи стражників раджі, вони залишали своїх воїнів.
Ось, нарешті, дістався Заріф-хан до покоїв раджі. Обережно відчинив двері і ввійшов усередину. Бачить: раджа спить на ложі поряд зі своєю дружиною. Заріф-хан розбудив його, пригрозив шаблею і велів обом сідати в скриню. Переляканий раджа і його дружина скорилися. Заріф-хан дізнався від раджі, якою дорогою можна спокійно піти з міста, замкнув скриню і разом зі своїми воїнами пішов вантажити караван. А ще за годину всі вони благополучно вибралися за міські мури.
І ось повернувся Заріф-хан назад до царського палацу, став перед царськими очима й сказав йому:
– Я виконав твій наказ!
Цар недовірливо похитав головою.
– А де ж раджа?
Заріф-хан ляснув у долоні, і воїни внесли скриню.
Заріф-хан ще раз ляснув у долоні, – скриню відчинили, і з нього вилізли перелякані раджа та його дружина. – Цар прийшов у захват. Він дав Заріф-ханові багато золота та вірних слуг і відпустив його з миром. Зрадів Заріф-хан і того ж дня вирушив на батьківщину.
Переїжджаючи річку, він побачив, як високо в небі хижий сокіл накинувся на зграю беззахисних голубів. Стиснулося серце Заріф-хана, бо, дивлячись на голубів, він згадав своїх рідних, а дивлячись на сокола – злого Хідрі.
І ось після багатьох днів шляху він приїхав до рідного міста. Зупинився Заріф-хан біля шашличної, увійшов туди і попросив собі їжі.
Шашличник ударив Лялу, який прислужував у нього, і крикнув:
– Ти що, не бачиш знатного гостя! Швидко дай йому все, що він хоче.
Заплакав хлопчик від образи, але пішов виконувати господарський наказ. Подав Заріф-ханові шашлик, а сам витер сльози і відійшов убік.
– Підійди до мене, хлопче! – Покликав його Заріф-хан. – Сідай зі мною поруч і їж!
– Що ви, пане! – злякався Лял. – Хазяїн поб’є мене!
Від хвилювання Заріф-хан не зміг їсти. Нічого не сказавши господареві, вийшов він із шашличної і схопився на коня. І тут раптом господар, дивлячись на вершника, злякано подумав: «А чи не Заріф-хан це?» Подумав він, схопив Ляла за руку і побіг з ним до Хідрі.
Тим часом Заріф-хан, проїжджаючи повз будинок Сауна, побачив сумну Бабій. Дівчина гірко плакала через те, що її ображали дружини Сауна.
Бабій не впізнала брата. Тоді він підійшов до неї, обійняв і поцілував.
– Невже ти не впізнаєш мене, сестричко? – Запитав Заріф-хан.
Вперше за всі ці роки заплакала Бабій сльозами щастя і все розповіла братові.
– Отже, ти дружина Сауна? — грізно запитав Заріф-хан, коли вона закінчила свою розповідь.
– Ні, любий брате мій! Потай від Хідрі Саун добре обходився зі мною. Я жила в нього як сестра.
Зрадів Заріф-хан, посадив сестру позаду себе на коня, а дружині Сауна кинув кілька золотих монет. Поїхали вони удвох до Мабі.
А Саун, повернувшись додому і не знайшовши там Бабі, накинувся на своїх дружин:
– Де Бабі? Куди ви поділи її, негідні тварюки?
– Її відвіз чужинець і заплатив за неї золотом! Схопився Саун на коня і помчав слідом за Заріф-ханом. Обігнавши його, він зупинив коня посеред дороги і крикнув:
– Віддай мені прекрасну Бабі, сестру мого коханого господаря Заріф-хана! Забери свої гроші! — І він шбурнув у дорожню пилюку монети, які Заріф-хан дав його дружинам.
Усміхнувся Заріф-хан.
– Ти що ж, не впізнаєш мене?
Саун трохи з коня не впав від подиву та радості. Кинувся він до господаря, і Заріф-хан дружньо з ним привітався.
Утрьох вони поїхали у ліс до куреня Мабі.
Велика була радість закоханих, коли вони зустрілися після стількох років розлуки!
Солодкими сльозами щастя заплакала Мабі, і від цих сліз зблідле обличчя її знову стало молодим і прекрасним, як раніше.
А потім всі разом поїхали до палацу Заріф-хана.
Тим часом переляканий Хідрі, почувши, що повернувся Заріф-хан, наказав одягнути Лялі в кращий одяг і надавати йому ханські почесті. Від страху весь побілів Хідрі, тремтить і не знає, що робити. Нарешті, побачив він вершників, що наближаються. Придивився Хідрі – а це Мабі їде поряд із красенем воїном. Відразу зрозумів Хідрі, хто цей воїн, але вирішив востаннє схитрувати. Вийшов він із замку і звернувся до Мабі з такими брехливими словами:
– Що ж ти зрадила моєму коханому племіннику Заріф-хану і їдеш із цим чужинцем? Якби бачив це мій любий Заріф-хан!!
А Заріф-хан їде до нього дедалі ближче. Зупинився поруч, плюнув в обличчя цій підлій людині і в ту ж мить відрубав йому голову.
Велика була радість людей в окрузі, коли вони дізналися, що повернувся Заріф-хан.
З тих пір живе Заріф-хан зі своєю дружиною Мабі, з братом Лялі та сестрою Бабій в своєму замку, і ніхто в його володіннях не знає ні горя, ні смутку. Тому що людина, яка багато страждала, ніколи не завдасть страждань іншим.
