Летіла сова — весела голова. Літала вона, літала, та й сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, знялася й знову полетіла. Літала, літала та сіла, головою повертіла, на всі боки позирнула, а очі у сови, як блюдця, тільки бачити не хочуть.
Це не казка, це приповідка, а казка ще попереду.
Настала весна після зими і давай її сонечком гнати-допікати, а траву-мураву із землі викликати. Висипала-вибігла травичка на сонечко подивитись, винесла квіти перші — проліски: і голубі, і білі, і синьо-червоні та жовто-сірі.
Потяглися з-за моря перелітні птахи: гуси та лебеді, журавлі та чаплі, кулики та качки, співучі птахи й хвалькувата синичка. Усі злетілись до нас, на Русь, гнізда мостити, сім’ями жити. Розбрелись вони по своїх краях: по степах, по лісах, по болотах, по річечках.
Стоїть журавель у полі, навсебіч поглядає, голівку крильцем погладжує, а сам думає: «Треба мені господарством обзавестись, гніздо звити та господиню знайти».
От і звив він гніздо біля самого болота, а в болоті, в купині, сидить довгоноса чапля, сидить, на журавля поглядає та нищечком посміхається: «Треба ж уродитися таким незугарним!»
Тим часом надумався журавель: «Давай,— каже собі,— посватаю чаплю, вона в наш рід удалась: і дзьоб наш, і ноги довгі».
От і пішов він невторованою стежиною по болоту: чап-чалап, чап-чалап ногами, а ноги й хвіст так і грузнуть; він упреться дзьобом — хвоста витягне, а дзьоб зав’язне, дзьоба витягне — хвіст зав’язне. Насилу до чаплиної купини дійшов, зазирнув в очерет і запитує:
— Чи вдома добродійка чапля?
— Тут вона. Що треба? — запитує чапля.
— Іди за мене заміж,— пропонує журавель.
— Овва. Піти за тебе, за такого довготелесого? На тобі й одежина куценька, і сам ти пішки гуляєш, живеш убого, мене в гнізді голодом замориш!
Ці слова здалися журавлю образливими. Він мовчки повернув та й пішов додому: чап-чалап, чап-чалап.
А чапля собі тим часом розмірковує: «Що ж тепер? Навіщо я йому відмовила? Невже мені краще жити самій?! Він знатного роду, звуть його чепуруном, ходить із чубчиком. Піду до нього, добрим словом перемовлюся».
Пішла чапля, а шлях по болоту неблизький: то одна нога загрузне, то друга. Одну витягне — друга загрузає. Крильце витягне — дзьоба засмокче.
— От прийшла вона та й каже:
— Журавлю, я піду за тебе!
— Ні, чапле,— відмовляє їй журавель,— я вже роздумав, не хочу на тобі женитись. Іди туди, звідки прийшла.
Соромно стало чаплі, затулилась вона крильцем і пішла до своєї купини, а журавель, дивлячись їй услід, пошкодував, що відмовив, зітхнув, вискочив із гнізда і рушив услід за нею болото місити. Приходить та й каже:
— Хай буде по-твоєму, чапле, я беру тебе за себе.
А чапля сидить сердита-пресердита й розмовляти з журавлем не бажає.
— Чуєш, добродійко-чапле, я беру тебе за себе,— повторив журавель.
— Ти береш, та я не йду,— відповіла вона.
Нічого робити, повернув журавель додому. «Ба, яка гордовита,— подумав він,— тепер нізащо не візьму її!»
Вмостився журавель у траві й навіть дивитися не хоче у той бік, де чапля живе. А та знову передумала: «Краще жити вдвох, аніж самій. Піду помирюся з ним і вийду за нього».
І знову пошкандибала вона по болоту. Шлях до журавля неблизький, болото грузьке: то одна ніжка загрузне, то друга, крильце висмикне — дзьоба засмокче. Насилу добралася до журавлиного гнізда й каже:
— Журавлику, послухай-но, так і бути, я піду за тебе! А журавель їй у відповідь:
— Не йде Федора за Єгора, а пішла б Федора за Єгора, та Єгор не бере.
Мовивши такі слова, журавель одвернувся. Чапля й пішла.
Думав-думав журавель, та й знову пошкодував, чого було б йому не погодитися взяти за себе чаплю, поки та сама хотіла. Подумав і швиденько знову пішов по болоту: чап-чалап ногами, а ноги та хвіст усе грузнуть. От уперся він дзьобом, хвоста витягне — дзьоба болото засмокче, а дзьоба витягне — хвіст загрузне.
Отак вони ще й досі ходять одне за одним. Стежку вторували, а каші не зварили.
