На краю зеленого села, там, де стежка бігла поміж житами до старого млина, стояла маленька білена хатинка. У тій хатинці жив хлопчик Марко з матір’ю. Були вони небагаті, зате працьовиті: мати вишивала рушники, а Марко допомагав по господарству, носив воду з криниці та пас гуску Горпинку.
Одного ранку мати дала Маркові полотняну торбинку й сказала:
— Піди, сину, до млина. Треба змолоти останню жменю пшениці. Спечемо паляницю, та й буде нам до вечора.
Узяв Марко торбинку й пішов дорогою. Сонце тільки викотилося з-за лісу, роса блищала на траві, а жайворонок високо в небі співав так весело, ніби знав якусь добру новину.
Іде Марко, аж бачить: біля стежки сидить старий дідусь у сірій свитині. Борода в нього біла, очі лагідні, а в руках — порожня мисочка.
— Добрий день, хлопче, — мовив дідусь. — Чи не маєш крихти хліба? Втомився я дорогою, а до села ще далеко.
Зніяковів Марко.
— Хліба не маю, дідусю. Несу останню пшеницю до млина. Але можу дати вам жменьку зерна.
Відкрив торбинку, відсипав трохи пшениці в дідусеву мисочку. Дідусь усміхнувся.
— Добре серце маєш, хлопче. А добре серце ніколи порожнім не буває.
Подякував дідусь і пішов своєю дорогою, а Марко подався до млина.
Та не встиг він пройти й десяти кроків, як почув тоненький голосок:
— Ой, ой, хто мені допоможе?
Глянув Марко під кущ ліщини, а там маленьке мишеня заплуталося в сухій траві.
— Не бійся, — сказав Марко. — Зараз визволю.
Обережно розплутав травинки, випустив мишеня. Воно обтрусилося й пискнуло:
— Дякую тобі, добрий хлопчику. Колись і я тобі придамся.
Марко засміявся:
— Що ти, маленьке, можеш для мене зробити?
— Побачиш, — відповіло мишеня й зникло під корінням.
Прийшов Марко до млина. Мельник був чоловік сердитий і скупуватий. Побачив хлопця, торбинку взяв, зважив у руці та насупився.
— Мало зерна приніс. За таку дрібницю й жорна запускати не варто.
— Це все, що маємо, — тихо сказав Марко. — Змеліть, будь ласка.
Мельник буркнув, та все ж висипав пшеницю в жорна. Коли борошно було готове, він насипав його назад у торбинку, але так мало, що Марко відразу помітив: частину мельник залишив собі.
— Дядьку, — несміливо мовив хлопчик, — здається, борошна мало вийшло.
— Що намололося, те й маєш! — гримнув мельник. — Не вчи мене міряти.
Засмутився Марко, але сперечатися не став. Узяв торбинку й пішов додому.
Дорогою сів він біля криниці перепочити. Відкрив торбинку, глянув на борошно й мало не заплакав.
— Що ж я матері скажу? Не буде нам паляниці.
Тут із трави вибігло те саме мишеня.
— Чого сумуєш, Марку?
Розповів хлопчик про мельника. Мишеня уважно вислухало й сказало:
— Не журися. Почекай тут до вечора, а тоді підемо до млина.
— Навіщо?
— Побачиш.
Коли сонце сховалося за лісом, Марко тихенько підійшов до млина. Мишеня пролізло крізь щілину, а за хвилину повернулося й винесло маленьке зернятко. Воно сяяло, мов золота крапля.
— Це не просте зерно, — прошепотіло мишеня. — Воно випало з твоєї торбинки, коли мельник ховав чуже борошно. Посади його біля своєї хатини. Але пам’ятай: урожай буде тільки тоді, коли не триматимеш його лише для себе.
Марко подякував мишеняті й побіг додому. Матері про все розповів. Вони посадили зернятко під вікном, полили водою з криниці й лягли спати.
А вранці сталося диво: під вікном виріс високий пшеничний колос. Не один, не два, а цілий золотавий сніп, повний доброго зерна.
— Отак диво! — вигукнула мати.
Марко радісно заплескав у долоні:
— Тепер у нас буде хліб!
Та згадав він слова мишеняти. Тому не змолов усе зерно для себе. Частину віддав старій сусідці, у якої давно не було борошна. Частину залишив для посіву. А ще жменю заніс тому самому дідусеві, якого зустрів біля дороги.
Дідусь узяв зерно й лагідно мовив:
— Бачу, не забув ти, що добро росте тільки там, де ним діляться.
Відтоді біля Маркової хатини щороку родила найкраща пшениця в усьому селі. Люди дивувалися:
— Чому в нього земля така щедра?
А мати усміхалася й казала:
— То не земля сама щедра. То серце в людини не скупе.
Мельник теж почув про диво. Прийшов до Марка та й просить:
— Дай і мені того зерна. Я в тебе багато куплю.
Марко подивився на нього спокійно й відповів:
— Зерно це не продається. Його можна тільки дати тому, хто сам навчиться ділитися.
Почервонів мельник, опустив очі. Наступного дня він повернув людям усе борошно, яке колись недоміряв. І хоч золотого зернятка не отримав, зате вперше за багато років люди сказали йому добре слово.
А Марко виріс чесним господарем. У його дворі завжди пахло свіжою паляницею, біля воріт стояла повна миска зерна для птахів, а в хаті ніхто не чув слова “моє” там, де треба було сказати “наше”.
