От що було.
Жила на селі бідна жінка. Було в неї четверо дітей. Не слухалися діти матері. Бігали, гралися на снігу зранку до вечора. Повернуться себе в чум (Чум — житло ненців, яке взимку вкривають оленячими шкурами, а влітку берестом), цілі кучугури снігу на пімах (П і м и — м’яке взуття з оленячої шкури.) нанесуть, а мати прибирай. Одяг промочать, а мати суши.
Тяжко було матері.
От якось улітку ловила мати рибу на річці. Важко їй було, а діти їй не допомагали. Від життя такого, від праці тяжкої захворіла мати. Лежить вона в чумі, дітей кличе, просить:
— Дітки, води мені дайте. Пересохло у мене в горлі. Принесіть мені водички!
Не раз, не двічі просила мати.
Не йдуть діти по воду.
Старший каже: — Я без пімів.
Другий каже: — Я без шапки.
Третій каже: — Я без одежі.
А четвертий і зовсім не відповідає.
Сказала тоді мати: — Недалеко від нас річка, і без одежі можна по воду піти. Пересохло у мене в роті. Пити хочу!
Засміялися діти, з чуму вибігли. Довго гуляли, в чум до матері не заглядали. Нарешті захотів старший їсти — заглянув у чум. Дивиться він, а мати посеред чуму стоїть. Стоїть і малицю’ одягає. Раптом малиця пір’ям вкрилася. Бере мати дошку, на якій шкури скребуть, і дошка та хвостом пташиним робиться. Наперсток залізний дзьобом їй стає. Замість рук крила виросли. Обернулася мати птицею і вилетіла з чуму.
Закричав старший син:
— Брати, дивіться, дивіться, відлітає наша мати птицею!
Тут побігли діти за матір’ю, кричать їй:
— Мамо, ми тобі водички принесли!
Відповідає їм мати:
— Ку-ку, ку-ку! Пізно, пізно! Тепер усі озерні води передо мною. До вільних вод лечу я.
Біжать діти за матір’ю, кличуть її, глечик з водою простягають. Менший синок кричить:
— Мамо, мамо! Повернися додому. Водички на! Напийся мамо!
Відповідає мати здаля:
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку! Пізно, синку, не повернуся я.
Так бігли за матір’ю діти багато днів і ночей, по камінню, по болотах, по купинах. Ноги собі до крові поранили. Де біжать, там червоний слід лишається.
Назавжди кинула дітей мати-зозуля.
І з того часу не мостить собі зозуля гнізда, не вирощує сама своїх дітей. А по тундрі з того часу червоний мох стелиться.