— Посуньтеся, сестрички,— сказала молоденька сосонка і розправила свої віти.
Вона сказала це ласкаво й привітно, їй було приємно, що кожної весни на ній виростають світлозслені молоді пагінці, ніби свічечок хтось понаставляв. Але сестри-сосни, що росли навколо, незадоволено забурмотіли:
— Ну, от іще. Нам і самим місця мало. І чого його так розростатися.
Може, вони просто заздрили, що сосонка така гарна, найкраща серед них виросла, що в неї так рівненько, ніби драбинкою, а, усіх боків ростуть густі зелені віти. А може й справді їм було надто тісно.
— Кра! Кра! — закрякала ворона. — Чого ви сваритесь?
Однак у вас у всіх посохнуть віти, і ви залишитесь з голими стовбурами. Подивіться на своїх бабусь!
Старі сосни стояли з високими-високими, але голими стовбурами, і лише десь там угорі зеленіли їхні волохаті голови.
Та ворона, хоч і довго жила й багато бачила, завжди крякала щось неприємне. її не хотілося слухати. Хай собі сідає на тих високих соснах, а сосонці приємніше було, коли до неї прилітали маленькі червоні пташки і співали їй веселі пісні про те, яка вона красуня і як вони люблять її густі віти, де можна заховатися.
А ще її любив зайчик. Отой веселий сірий пустун-заєць, що завжди шкодив у лісі, а потім прибігав ховатися до неї. Він, навпаки, був дуже задоволений, шо вона так розросталася. А ще її полюбила одна маленька дівчинка. Познайомилася сосонка з дівчинкою в той самий день, що і з зайчиком.
Обоє вони гуляли — дівчинка і зайчик — і злякалися одне одного. Дівчинка раніше ніколи не бачила зайця. Вона подумала: а може, то вовк женеться за нею,—і заховалася мерщій за густу сосонку. А зайчик подумав, шо то мисливець іде, і теж заховався за ту ж сосонку, тільки з другого боку. Сосонка обох їх бачила і обох заховала.
— Яка ти гарна, сосонко! — прошепотів зайчик.
— Я завжди до тебе прибігатиму. — І тихенько втік.
А за дівчинкою прибігли дорослі.
— Дивіться, яка гарна сосонка,— мовила дівчинка, коли побачила своїх і вже перестала боятись. -Я хочу її до себе на ялинку.
— Добре! Добре! Ходімо! — сказали дорослі. — їй нас дуже налякала.
І з того часу сосонка все думала — як це її можна взяти на ялинку. Адже ялини ростуть там, на горбку, великою купою.
У них так само тісно, як і тут.
ТП ставало дуже сумно. Чому це коріння її міцно вгрузло в землю і вона не може перейти хоча б на ту полянку, де влітку завжди цвітуть квіти? Всі бачили б тоді, яка вона красуня. Вона заздрила пташкам, що можуть літати, де хочуть, і бачать стільки цікавого Вона заздрила зайчикові, що стрибав по всьому лісі.
«Марно загине моя краса», думала сосонка.
А тут ще ворона крякала:
— Замерзнете. Померзнете. І ти, зайча, все бігаєш, все гасаєш, про зиму не дбаєш. Кра! Кра! Краще вже, як я: влітку — на дачі, взимку — у місті.
І от усі ворони відлетіли. Листя з дерев давно вже опало і розвіялося вітром. Тільки сосни та ялини стояли зелені. Їхні голочки не боялися морозів.
«Убере мене сніжок,— думала сосонка,— буду я ще краща.
Тільки хто мене побачить? Знову пташки та зайчик хвалитимуть мене. Але ж це я чула вже багато разів».
Зайчик теж чекав снігу. Прокидається він якось, а на ньому щось біле лежить. Зажмурився зайчик, а воно, біле, падає та й падає.
«Оце і є сніг! — подумав він. — Добре було б ще поспати, але треба пошукати чогось на сніданок». І він виліз із своєї ямки.
Гасав, гасав зайчик по лісі, крім одного корінця, нічого не знайшов і раптом почув, що за ним хтось женеться. Оглянувся зайчик, а на снігу від його лапок сліди.
«Отаке! — подумав він. — Та це по моїх слідах кожен мене знайде. Треба мерщій ховатися».
І правда, бігла по зайчикових слідах руда лисиця, така ж голодна, як і він. Закружляв зайчик по лісі петлями, петлями та швидше до сосонки і кричить їй:
— Ой рятуй мене з біди,
Замети мої сліди.
Хай лисичка не почує.
Де сьогодні я ночую.
Засміялася сосонка, похитав вітер її вітами, замела вона сліди, заховала зайчика.
Сидить зайчик, тремтить, а як лисиця побігла геть, каже:
— Мила сосонка! Ти найкраща з усіх у лісі.
Сосонка усміхнулася, а сестри ще дужче стіснили її віти.
— Посуньтеся, сестрички,— просила вона Але вони заздрили їй і не давали місця.
Тут саме проходив дідусь, що доглядав цей ліс.
— Дуже їм тут тісно,— сказав він. — Ану, зрубаю я оцю молоденьку на ялинку внукам.
Червоні пташки жалібно защебетали, коли побачили, що їхню сосонку рубають, а зайчик був десь далеко і не бачив, а то б він. напевне, заплакав.
Уже три дні сосонка стояла в кімнаті, і три дні багато дорослих людей прикрашали її. Як це було приємно! Сосонка розкинула своє віття широко, як хотіла, і на кожній гілочці висіло безліч іграшок, блискучих, як зірки, що сяяли вночі над лісом, і веселих, як пташки. На ній і зараз сиділи пташки, тільки вони були якісь дивні — не співали і не розмовляли. Навіть не відповіли, коли сосонка спитала їх тихенько:
— Чи ви не з нашого лісу?
А ще сніг, який поклали на віти, був зовсім не холодний і не танув, і люди казали: «Дайте ще білої вати», і клали цей дивний сніг.
— Тепер треба дощу,— сказав хтось. Сосонка хотіла сказати, що тепер зима і дощу не буває, але у людей був інший дощ — золотий і не мокрий,— просто тоненьких павутинок понакидали на голочки.
Далі було ще краще. Вгорі повісили справжню зірку. Як це її люди дістали з неба?
«Яка я гарна,— думала сосонка. — Коли б мене побачили такою в лісі і пташки, і зайчики, і всі дерева. А вітер, мабуть, ніколи не відлітав би від мене. Яка я щаслива!»
Двері відчинилися, і в кімнату вбігла дівчинка. Яка радість! Та сама дівчинка, що ховалася за сосонку від зайчика
Дівчинка закричала:
— Ой, яка чудова!— застрибала навколо і заспівала:
— Я покличу всіх дівчаток,
Всіх дівчаток і хлоп’яток.
Будем гратися, співати.
Круг ялинки танцювати.
— Я сосна, а не ялинка,— хотіла сказати сосонка і пояснити, що вона краща й густіша за ялинку, а голочки і в неї такі ж самі, навіть довші. Але не встигла, бо раптом засвітили на ній
багато свічечок,— рожевих, червоних, жовтих, зелених,—і в кімнату вбігли діти. Вони взялися за руки, танцювали і співали:
— Ми зібралися на свято.
Всі дівчата і хлоп’ята,
І ялиночка прийшла,
Подарунки принесла.
Аж тут хтось постукав у двері і в кімнату ввійшов… Ой,
сосонка відразу впізнала його — її лісовий дідусь з торбинкою в руках.
— Дід Мороз! Дід Мороз прийшов!— закричали діти, бо в нього була така ж довга біла борода, як і в діда Мороза під ялинкою.
— Ні, це мій справжній дідусь,— образилась дівчинка і кинулась до нього на шию.
— А що я тобі приніс! — сказав дідусь і розв’язав торбинку, а звідти вистрибнув живий зайчик. Він злякано глянув на всіх і раптом побачив сосонку, свою любу, рідну сосонку, що завжди рятувала його. Він кинувся до неї, заховався під нижнюю гілку, на якій лежав сніг, що не танув, і сиділи пташки, які не співали, і за своєю звичкою звернувся до сосонки:
— Ой, рятуй мене з біди!
— Як ти потрапив сюди?— спитала сосонка. — Не бійся, тут усі такі хороші…
— Ох, — зітхнув зайчик,— вчора за мною гналося стільки мисливських собак. Я бігав по всьому лісі зовсім знесилений
і прибіг заховатися до тебе, а тебе не було, сестри твої не схотіли мене заховати, і я впав непритомний. На шастя, мене підібрав наш лісовий дідусь і приніс сюди. Але яка ти гарна, і всі
гарні, і як у вас весело!
Справді, було дуже весело, і всі діти годували зайчика пряниками й цукерками. А коли він схопив з гілки лялькову моркву і скривився, бо вона ж була лялькова, дівчинка принесла йому справжню моркву, і він весело захрумтів. Сосонка сміялася, зайчик сміявся, і всі діти сміялися.
Раптом сосонка і зайчик побачили, що за вікном на стовпі сидить стара ворона і крякає: кра, кра! Але на неї ніхто не звернув уваги,— навіщо крякати, коли всім весело!